Щойно у полтавському видавництві «Гадяч» побачила світ книга авторства активного члена ВУТ «Просвіта», вченого-правника, письменника, громадського діяча й вільного козака Олександра Панченка — «Незбагненна Лохвиця — Планета Українського Світу. Незнищенні терени українства: Сенча, Чорнухи, Заводське (Янишпіль) та інші поселення Лохвицького краю в світовому обширі. — Історія, постаті, події, звичаї, постаті, світлини» (ISBN 978-617-657-158-8) (2023). Автор цієї книги — професійний адвокат, доктор права й приват-доцент Українського Вільного Університету УВУ (Мюнхен) є автором та упорядником інших понад 40 книг на різну тематику. Він також безпосередньо зустрічався або листувався з багатьма діячами середовищ ОУН, УПА, УГВР з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та має у своєму розпорядженні ряд важливих документів з цієї та суміжної проблематики. Якраз д-р О.Панченко чи не вперше в Україні від середини 1990-их років ґрунтовно досліджує явище та рух, які емблематично інколи ще називають «український демократичний націоналізм». — Він, полтавець з походження, серед інших громадських, церковних відзнак та державних нагород (бо ж, нагороджений за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм орденом «За заслуги» ІІІ ступеня» та Почесною Грамотою Верховної Ради України), — є першим (!) лавреатом дуже поважної Всеукраїнської премії імені Героя України Степана Бандери (2012), чим він, здається, дуже пишається. — Частина попередніх книг мого колеґи просвітянина д-ра Олександра Панченка, який є головою вченої ради Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, — присвячені історії, становленню, теорії та практиці української визвольної боротьби, як також керівникам та чоловим діячам українського національно-визвольного руху і є чи не першими подібними дослідженнями, які подають читачам та дослідникам не лише героїку, але й складну проблематику цієї Доби визвольних змагань через призму діяльності, міркувань та писань видатних постатей нашого визвольного руху на тлі важливих процесів, явищ та аналізу сутності становлення української політичної нації, засад сталої демократії та національної держави, які тісно між собою пов’язані у процесі нового бачення та підходів до вирішення практичних завдань, впровадження кардинальних програмово-устроєвих змін й кориґування напрямних діяльності українськими націоналістами в ході визвольної боротьби клітин та боївок ОУН, відділів УПА на Рідних землях та на чужині.

Інші книги просвітянина є ґрунтовними історико-краєзнавчими доробками, що певною мірою документують історію нашої вужчої батьківщини — Полтавщини та державотворчу працю багатьох поколінь земляків-полтавців. До таких, між іншими, належить і його 43-тя з черги, зовсім свіжа книга «Незбагненна Лохвиця — Планета Українського Світу…», яку він присвітив мужнім українським синам-соколам-героям й дорогим доням-горлицям-героїням, які в часі кривавої московсько-української війни боронять наш нарід й нашу землю від путінських варварів, душогубів-зайд. До речі, ця книга О.Панченка з’явилась друком точно у рік сумної 90-стої річниці Голодомору ґеноциду української нації в 1932-33 роках. Ця нова книга деякою мірою доповнює попередні книжки авторства О.Панченка — «Лохвицький край» (2004) «Мала енциклопедія Лохвиччини. Мій рідний край на тлі української історії в персоналіях» (Нехронологічні документальні й історично-літературні есеї, нариси, довідки та передруки)» (2008), слід взяти до уваги й перевидане Панченком видання «Лохвицький історичний Збірник. — Видання Лохвицького повітового земства» (2012), як також його книги — «Біографічно-історичний народний календар-альманах «Лохвиця, Посулля, Україна…» (2015), «Лохвицьке Товариство сільських господарів та повіт. — Історія, наука і долі на зламі Доби» (нариси, біографії, документи, світлини) (2017); «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. — Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» (2021), а його єдину москвинськомовну книгу «Армянский Легион. Факты, размышения, реконструкции, архивные материалы и воспоминания» (2013) але, особливо, — упорядковану й видану О.Панченком Збірку праць дослідника Голодомору Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка) п.н. «Трагедія поневоленого народу. Розмірковую… Аналізую. Викриваю!…» (2012), що також присвячена пам’яті жертв Великого Голоду 1932-33 років.

Книга «Незбагнення Лохвиця…» була видана за підтримки Лохвицької міської ради, а також ряду доброчинців, серед яких хочеться особливо відмітити полтавських благодійників — Лева Жиденка та Михайла Кривошея. Слід також зазначити, що ця нова книжка О.Панченка є досить ґрунтовною історико-краєзнавчою працею, яка значною мірою документує історію Лохвиці, але й поселень усієї північної частини історичної Полтавщини (Сенча, Чорнухи, Заводське (Янишпіль)), державотворчу, мистецьку й подвижницьку діяльність багатьох поколінь наших земляків. Незважаючи на порівняно вузький терен, який охоплює це видання, в ньому подані матеріали біографічно-джерельного характеру значної кількості визначних людей, які народилися або побували на цій частині одвічних українських етнічних теренів — історичній Лохвиччині, поселеннях над річкою Сулою, як також — Многою, Пслом та Удаєм. В книзі зібрано цікавий матеріал про місто Лохвицю, Лохвицький район, а колись же то були поселення первісних людей, рубіж Київської Русі, славетні козацькі сотні у складі Козацької Держави та доволі значний за площею та населенням повіт у складі однієї із губерній Московщини. Насправді ж Лохвиця й інші подніпровські козацькі містечка Центральної України завжди були патріотичними, однак дещо тихими й ніби трохи провінційними. Зберігся досить вимовний опис Лохвиці кінця 19-го — початку 20-го століття, який наводить О.Панченко, зроблений відомим етноґрафом і літературознавцем Василем Петровичем Горленком: «…Але хто не потрапив би в глуху Лохвицю (Полтавскої губ.), побачив би, як мало в ній „городського“… Солом’яні дахи, плетені паркани, сади й городи, з величезними вільхами та липами, які де-не-де стирчать, оточені скиртами, собаки по дворах і свині на вулицях — все тут як належиться бути в українському селі…». — Та хоча Лохвиця й була, так би мовити, глухоманню, таким собі «ведмежим закутком» Полтавщини, — продовжує автор книги, — проте в ній завжди бився досить потужний живчик громадсько-політичного, культурно-освітнього та наукового життя, який не могли задушити московські зайди та їхні поплентачі…

Як на мене, нова книжка О.Панченка документує серед іншого частину життєописів осіб та відомостей про події з локальної та загальноукраїнської історії, бо це частина нас самих, представників великої української нації, у визначеному часі та просторі, тому вона має об’єднувати наших предків, нас самих, наших дітей і онуків, бо ми одна нація, автохтони-господарі своєї Землі, на якій ми були, ми є і при Божій допомозі будемо. Бо ж Лохвиччина, полтавське Посулля та суміжні терени, — це невеликий клаптик великої української землі, насичений працею, творчістю, потом і кров’ю наших предків-українців, від яких ми походимо. Думається, що ця ошатна книжка пана Панченка має стати є пам’яткою для усіх тих, що колись жили на історичній Лохвиччині, їхніх нащадків, сучасників та майбутніх поколінь, оскільки вона містить різноманітну інформацію про наших видатних земляків, минуле й сучасне Посульського краю на тлі доволі непростої й героїчної, часто — трагічної української історії. Без сумніву, книга носить щонайперше біографічно-довідковий характер, однак вона дає певний поштовх у плані вивчення історії наших теренів на коротких прикладах з життя та діяльності визначних осіб і може зацікавити не лише мешканців Лохвиччини чи Полтавщини, але й науковців, мистців та літераторів з інших місцевостей та країн поселення українців.

О.Панченко у своїй новій книзі подає, зокрема, перелік нерухомих пам’яток археології місцевого значення Полтавської області на території Лохвицького району, до яких віднесено серед інших й знаменитий «Самсонів острів» — слов’янське городище і поселення часів Київської Русі, розташоване на правому березі колись повноводної річки Сула, яке веде відлік від ІІ-І тис. до н.е., далі — від доби бронзового віку, скіфського часу, середини І тис. н.е., роменської культури та доби Київської Русі. Слід зазначити, що натепер ґрунтові насипи валів, рови та городище розміром 40 на 45 метрів практично не збереглося внаслідок промислової діяльності добувників вуглеводнів та нашого безвідповідального мовчання, також зруйновані рештки городища літописного міста Синець. В книзі О.Панченка подано докладні відомості й про лохвицьку та інші козацькі сотні, які згідно з працею ВМ.Заруби «Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр.», зформувалися у складі Лубенського полку наприкінці 1648 року. У середині 1649 року було три сотні як військові підрозділи. За Зборівською угодою 16 жовтня 1649 р. лохвицька сотня була включена як єдина адміністративна одиниця у складі 300 козаків до Миргородського полку. За реформою Івана Виговського 1658 року Лохвицьку сотню повернули до Лубенського полку, в якому вона надалі постійно перебувала аж до ліквідації у 1782 році. Від 1665 року Лохвиця приписана до Генеральної артилерії разом з Ромнами. У 1764 році зі складу сотні виділено ще одну територіальну одиницю — Янишпільську сотню (1760-1782 pp.). Протягом 1760-1782 pp. сотня поділилася на 2-3 підрозділи. Після скасування полково-сотенного адмінподілу Лівобережжя територія лохвицькі сотні увійшли до Чернігівського намісництва з такими населеними пунктами: Андріївка, село; Безсали, село; Бербенці, село; Білогорілка, село; Брисі, село; Великий, хутір; Венслави, село; Веткалівка, хутір; Гамаліїв Оснач, хутір; Гамаліївка, слобідка; Голінка, село; Жабки, село; Западинці, село; Івахники, село; Коновали, село; Лохвиця, місто; Луки, село; Манькові Жабки, хутір; Млини, село; Піски, село; Пісочки, село; Риги, село; Ручки, село; Свиридівка, село; Сокириха, хутір; Скоробогатьки, село; Слобідка дружини Степана Гамадії; Степуки, село; Татарик, хутір; Токарі, село; Харківці, село; Хутори: Велецького Володимира, бунчукового товариша; Гамаліїної, дружини Йосипа Гамалії; Гамфа, генерала; Дарагана, київського полковника; Коченовського, лохвицького сотника; Марковича Якова, бунчукового товариша; Мартоса Івана, бунчукового товариша; Новицьких Андрія і Григорія, бунчукових товаришів; Піроцького Івана, бунчукового товариша; Шмиглі, село; Юсківці, село; Ячники, село. В ревізії 1765-1769 pp. значаться дві Лохвицькі сотні. За першою записане лише містечко Лохвиця, за другою — лише село Свиридівка.

…А ще вразив мене вірш іншого нашого земляка св.пам. Миколи Петренка, який, на жаль, відійшов у Вічність у Львові, що його О.Панченко подав у своїй книжці:

«Я думав: там, за виднокраєм,

Зустріну землю золоту –

Де солов’я переспіваю

І явора переросту,

Де тільки вмитись чар-росою –

І можна цвітом розцвісти!…

Моє містечко над Сулою,

Я обійшов усі світи,

Усі долини, всі висоти –

І закортіло знов мені

Туди, де землю гріють потом

І ділять хліб на трудодні,

Де із робочої долоні

Клюють пшеницю солов’ї,

Де давні роки на припоні

У груди стукають мені.

І от спинивсь біля калини,

Що над Сулою розцвіла, —

І в щасті плакав — мов дитина,

Що знову матір віднайшла!..».

Своє ж переднє слово до цієї книги мого приятеля й колеґи члена ВУТ «Просвіта» я назвав також незвично: «…„Планета“, „планида“ й… „творчі блукання“ Олександра Панченка». — Або про те, як ґрунтовна книга про, здавалось, малі й зовні непомітні українські поселення в умовах кривавої московсько-української війни навіює на непрості роздуми про довголітнє нищення українців московитами через інспіровані ними суцільні хвилі голодоморів, переслідувань та війн. — В цій книзі наводяться міркування її автора величність й окремішність нашої великої нації, які вселяють в серце й душу кожного українця й кожної українки тверду й непохитну надію у незнищенність нашого козацько-селянського й хліборобського роду. Дійсно, автор книги докладно, з посиланням на джерела щемно, залюблено й доволі ґрунтовно пише про старовинні поселення Рідного Краю — Лохвицю, Сенчу, Чорнухи, Заводське, Безсали та околиці, як також — Харківці, Яшники та суміжні терени в цілому світовому обширі, бо наводить різні історії, описує постаті, події, звичаї, подає спомини та публікує багато світлин.

Вчений і письменник-документаліст д-р О.Панченко, — подає, як на мене, досить незвичну назву своєї нової книги, що ніби «раптом» з’явилася в умовах повномасштабної й кривавої війни москвинів проти нашого народу, розв’язаної путінським Кремлем. Але мені чомусь спадає на думку знаменитий давніший вислів Максима Рильського: «…Рости, живи — і знай, що людська мисль, що людська творчість — це найбільша мука, найбільша радість на планеті нашій!…», який дуже доречно доповнюється оптимістичними рядками із сучасного вірша неперевершеної й неповторної поетеси: «І буде мир… — І вишні зацвітуть — У рідному моєму краї. — Лелеки добру звістку принесуть: — „Кінець війні, ми ворога здолали!“…».

Як відомо, що слово «планета» у перекладі з латинської — planētae, походить від грецького слова — πλανήτης, «той, що блукає». Загальновживане значення слова «планета» — це кулясте не самосвітне тіло, що обертається навколо Сонця чи іншої зірки, орбіта такого обертання дуже близька до еліпса. — За найсучаснішим же означенням, планетою сонячної системи вважають астрономічний об’єкт, що обертається навколо Сонця, має достатню масу для того, щоб під дією власної ґравітації набути кулястої форми та має «вичищену околицю», тобто, домінує на своїй орбіті. — Ще в давнину люди помітили, що деякі об’єкти на небі змінюють своє розташування відносно інших, непорушних зір. — Саме за це «блукання» планети отримали свою назву… — Ми знаємо також, що й інше, так би мовити, «космічне» слово «галактика» походить вже від давньогрецького слова «Γαλαξίας» — «молочний», а це, в свою чергу, означає ґравітаційно зв’язану систему із зір й зоряних скупчень, міжзоряного газу, пилу й темної матерії. Усі об’єкти в складі галактик беруть участь в обертанні навколо спільного центру мас. Нашу Галактику леґендарний і оспіваний мистцями Чумацький Шлях — можна спостерігати на небосхилі у вигляді довгої витягнутої смуги, густо вкритої зорями, коли усі інші галактики дуже віддалені від нас. — Слово «галактика» (давньогрецькою — γαλαξίας) походить також від грецької назви нашої Галактики (κύκλος γαλαξίας означає «молочне кільце» — як опис спостережуваного явища на нічному небі). — Коли астрономи припустили, що різні небесні об’єкти, які вважалися спіральними туманностями, можуть бути величезними скупченнями зір, ці об’єкти стали називати «острівними всесвітами»… — Але рідні лохвицькі терени для пана Олександра є, радше, не якоюсь уявною планетою українського світу, а скоріше його планидою, його ж, з дозволу сказати, хутірською долею, яка за дивними збігом обставин «кидала» його чи не по усій земній кулі, окресливши його особливий й неповторний життєвий шлях правдивого українця, ба більше, як раніше казали московські манкурти — «українського буржуазного націоналіста», шлях й, зрештою, планида, які подекуди не завжди залежали від його самостійницьких бажань, волі щирого націоналіста та справжніх устремлінь.

Цікавим є також і той факт, що при розробці макету обкладинки використано фраґмент із «Синьої картини» (1924) авторства видатного живописця-абстракціоніста, графіка й теоретика мистецтва Васілія Кандінского (*1866-†1944,Франція), який жив та творив також і в Україні. — Ця картина В.Кандінського зберігається в Музеї Соломона Р.Ґуґґенхайма (Ню Йорк, ЗСА). Навіть обкладинка книжки вкотре підкреслює саму назву книжки про незбагненність українства та місцевостей, де вони з діда-прадіда живуть.

Як палкий шанувальник й знавець творчости Олени Пчілки, — автор книги про свої (вибачте, за певну тавтологію) — родинно-рідні терени Олександр Панченко спочатку хотів було, як мені стало відомо, присвятити свою книжку цій направду висококультурній жінці, неординарній особистості, пристрасній українській патріотці, талановитій письменниці й педагогині, перекладачці, фольклористці, етнографині, видавчині й редакторці, активній громадській діячці, яка, за влучним висловом Олеся Гончара: «…Народила Україні не тільки геніальну Лесю, а й була порадницею, вірним другом до останніх днів… Ні, більшої, значно більшої шани заслуговує Олена Пчілка від свого народу, що йому так вірно, так жертовно служила…». — До речі, у статті В.Бурбана, що була поміщена в газеті «Сільські Вісті» від 30 липня 2019 року №60 (19 707) п.н. «В обороні «покинутих українців», зокрема, йшлося, що «…В українському і, здається, й світовому письменстві не було мисткині, яка творила б високе і була водночас щасливою в подружньому житті й материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Маріна Цвєтаєва, Анна Ахматова знімали з неба літературні зірки, але в особистому житті були невдатливими. — Олена Пчілка гармонійно поєднувала літературну творчість із заміжжям і материнством. Однак її материнський вінець був воїстину терновий. Одну зі своїх чотирьох дочок, Ларису-Лесю, з малих літ визволяла від тяжких недуг, утримувала слабкий вогник життя. У листах писала: «Леся терпить, т. є. мовчить, і думає, що я не бачу її мук всякого рода», «Вона плаче нишком від мене, а я від неї…». І вже зовсім розпачливо: «Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене відлітають…»… — Саме у «Рідному краї» розкрився на повну силу публіцистичний талант Ольги Петрівни. «Покинуті українці» — так вона означила соціальне і політичне становище нашого народу. Її статті проти національного і політичного ґніту, денаціоналізації і русифікації були настільки гострими, що налякали навіть ліберально налаштованих читачів. «Українства» й «українофільства» не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці була під негласним поліційним наглядом), ні караючий меч диктатури пролетаріату — в 1920 році за антибільшовицькі виступи її було заарештовано, але невдовзі випущено: надто авторитетною була постать відомої письменниці, матері Лесі Українки. У «Рідному краї» Олена Пчілка зачіпала і єврейське питання, що викликало неоднозначну реакцію — аж до звинувачення в антисемітизмі. Нонсенс! Письменниця, навпаки, казала про природну кмітливість євреїв, їхні ділові якості. Наводила приклади з української історії про загалом толерантне ставлення нашого народу до євреїв….».

Незбагненний, дивний, утаємничений абстрактний, мудрий, ніби трохи химерний, ірраціональний, схоластичний, водночас такий тихий й непомітний світ маленьких містечок, на кшталт Лохвиці й Чорнух, Сенчі та Гадяча, Ромен чи Зінькова або ж менших навколишніх сіл та хуторів, в яких, між іншим, замешкало чимало євреїв та інших інородців, — змальовує у своїх детальних дописах та розлогих інформаціях, доповнених своїми авторськими, подекуди суб’єктивними й доволі емоційними розважаннями, Олександр Панченко. Цей світ йому, як мені видається, є щемно-милим й зрорушливим із самого дитинства, був пізніше доповнений його чималим життєвим досвідом морського офіцера, військового моряка-підводника, а згодом — адвоката-правозахисника, та активністю у громадській царині, невтомною працею на письменницькій й публіцистичній ниві…. — Направду, як мовиться, — «…Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця!…», — віршував колись незабутній леґень української поезії, мій з Олексанром знаменитий й незабутній земляк, уродженець лубенського села Біївці Василь Симоненко. О.Панченко пише у своїй книзі, зокрема, про місцевих козаків, козацькі сотні, зовнішньо-політичні орієнтації та визвольні битви українства, як також інформації про чумаків та непрості шляхи їхніх возів й про знамениту «Лохвицьку ратушну книгу 17 ст.». Окремі розділи нової книги О.Панченка присвячено Святим отцям, уродженцям Лохвиці, зокрема, таким як Митрополит Веніамін (Пуцек-Григорович), автор перших граматик для неслов’янських народів Поволжя, протоієрей Іван Рогачевський, прихильник Гетьмана Івана Мазепи, які з волі обставин та часу, служили також і в лоні московитської церкви, але все ж ніколи не забували про своє українське коріння. Йдеться в книзі й про лохвицького священика УАПЦ Мусія Демидовича Хоця та інших переслідуваних большевиками діячів Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), зокрема, про Митрополита Василя Липківського, який побував у Лохвиці з пасторським візитом в першій половині 1920-их років. — Будучи православним християнином з лона історичної УАПЦ автор Олександр Панченко звертає увагу у своїх дописах й на діяльність, клітини та об’єднання євангельських християн, баптистів та штундів й лише на теренах північної Полтавщини, цитуючи, зокрема, розлогі спомини баптиста Івана Оніщенка та євангеліста Володимира Марцинковського, описує автор книги життя й шлях до віри лохвичанина Сергія Трохимовича Тимченка.

У новій книзі О.Панченка ним подаються докладні стосовні інформації не лише про Лохвицю, Сулу, Сенчу, Чорнухи, Многа, Заводське (Янишпіль), Лубенський полк, Лохвицький повіт і Лохвицький дебіт, Лохвицький район й археологію та стародавню історія колишнього Лохвицького району Полтавської області, але йдеться й про річки Лохвицю, Сулу, Многу, Сенчанську (Сенецьку) сотню, Сенчанську волость, як також про — Заводське, Янишпіль, Брисі, річку Артополот, Сталінську цукроварню, Луку, Гамаліївку й український Голодомор 1933-го року. Далі автор ніби гортає книгу підсовєцьких дослідників «Історія міст і сіл Української РСР, — Полтавська область… (1967)» та подає читачеві довільні витяги. На особливу ж увагу заслуговує його історико-краєзнавчий мікс в місцевостях, назвах, подіях, особах, інформаціях і міркуваннях автора та упорядника книги, в якому автор пише з знову про Лохвицю, Сулу, Сулицю, Сенчу та подає цікаві відомості з історії поселень та назв місцевостей й річок. У розділі «Біографічно-історичний народний календар «Україна, Полтавщина, Сула, Удай, Псел, Многа…» автором наводиться народний календар українців та їхні звичаї. На особливу увагу заслуговує великий розділ книги О.Панченка «Лохвиця… Козацькі старшини, козаки, їхні сотні, політичні орієнтації та битви. — Гетьман Михайло та лохвицька гілка роду Ханенків. — Дещо про правника Василя Стефановича та внесок українців у московитську освіту й науку. — Шляхами чумацьких возів. Козаки, чумаки й посполиті…

Далі я дозволю собі навести лише розлогі й дуже інформативні назви розділів нової книги О.Панченка, як от: «…Внесок українців в московитську освіту й науку. Пуцек-Григорович — Митрополит Веніамін, Іван Рогачевський, Іоїль Воскобойников і Мартоси. Український військовий і державний діяч, дипломат, меценат Гамалія Григорій Михайлович мешкав й був похований у Лохвиці. Лохвицька ратушна книга, дещо про село Безсали, що поблизу нього був натепер зниклий хутір Гуртовий, та родину Пренделів, Лохвицьке товариство сільських господарів, професор Михайло Іванович Туган-Барановський, вчені-садівники Іван Прохорович Бедро, Порфирій Опанасович Діброва та інші, Лохвиця, повіт, район, освіта…, Дума, управа, пошта й телеграф. Якою була галузь охорони здоров’я до большевицького перевороту у Пєтроґрадє та поразки в московсько-українській війні? — Лікарі Фьодор та Єлізавєта Яніцкіє: Життя під знаком Червоного Хреста. Дещо про панство Корєнєвих, Райзєров, Бутовскіх у світлі інформацій Татьяни Арнольд. Представники московитських родів Яхонтових та Арбузових й історична Лохвиччина. — Лохвиця — справжня духовна столиця, один із центрів українського кобзарства… Дещо про Івана Кравченка-Крюковського та Олександра Корнієвського. Тільки одна літера «П»… — Піроцькі, Порецькі, Попови. Лохвиця і суміжні терени на зламі ХІХ–ХХ століть. Наші терени після 1917 року. Голодомор початку 1920-х років. — Лохвицький музей, як джерело локальної історії та краєзнавства. Дитбудинки, сиротинці, голодомори й репресії. Отець Мусій Хоць та інші діячі Української Автокефальної Православної Церкви (фраґменти дослідження Яніни Алєєвої), о.Іосиф Клепачевський та інші. Євангельскі християни — баптисти й штунди… — Лохвиця у споминах баптиста Івана Оніщенка та євангеліста Володимира Марцинковського. Життя й віра лохвичанина Сергія Трохимовича Тимченка. Голодомор — ґеноцид української нації 1932–33 років. — Уривок із спогадів «Від роду до роду» уродженця села Яшники Івана Івановича Павленка. Уродженець Лохвиці професор Яцута бальзамував большевицького вождя Лєніна. Фотографи давньої Лохвиці, письменниця Марія Канн та «Кобка Лохвицький». Про маловідомого творця леґендарного кінного полку Чорних запорожців сотника Федора Божка та його підпільну боротьбу проти большевиків в Україні, «махновці» та повстанські рухи на півночі Полтавщини. — Отамани Євген Ангел, брати Гресі, Лука Клітка та інші. Таруц, Примоленний, Янушевичі та «Молоде братство України» на наших теренах. Німецько-совєцька війна, большевицький генерал Кирпонос, підводник з українським корінням — Марінеско, подвійний аґент Стефан Ліппольц (Лібгольц) та інші. Вірменський Леґіон Вермахту. Знамениті українські діячі Борис та Марія Грінченки, відомі письменники Архип, Кость та Олександр Тесленки. Дещо про Нестора Городовенка. Лохвиця єврейська — Натан Ганновер, «Хмєль-ліходєй», український дослідник Поль Половецький, Шмарйє Ґорєлік, Шім’он Моше Діскін, композитор Дунаєвскій та… «Мір, которого нє стало…» (Бен-Ціон Дінур). — Лохвиця у спогадах євреїв Сємьона Нєжінского і Лазаря Сєлєктора. Дещо про Копєліовичів… Лєнін, Собор, Сінагога, Реб Йоель Сорін та інші. Слідами документів, публікацій, спогадів, рефлексій та реконструкцій. Дещо про Тараса Шевченка, його «Кобзар», роди Чічібабіних, Висоцьких, Тарновських, Терещенків. Михайло Дмитренко і Микола Петренко про Лохвицю різних часів Лохвиччина в часі німецько-совєцької війни. Розкидані по чужинах твої сини й дочки, рідний мій краю лелечий. Професор Борис Юрійович Андрієвський — лікар й український патріот священичого роду. Славетний рід священників Базилевських. — Слідами спогадів отця Юрія та історично-документальних довідок і матеріалів. Фраґменти з історії поселення українців в Австралії. Дещо про лохвичанина інж.Якова Гвоздецького, лубенчанина Федора Габелка, УРДП та УВК… Мій шлях до пізнання Михайла Дмитренка. Про тяжкі життєві шляхи й жертовну працю Якова та Паші Ємців. — Лохвичани на чужині. Короткий біографічний словник СПОМИНИ та інформації — Антін Кущинський. Про герб Кущинських, «Куща» та про предків цього роду. Мої духовні учителі й виховники. Дорогої пам’яті моїх рідних Про Українське Вільне Козацтво мовою архіву лохвичанина Антона Кущинського. — Павло Лютаревич. Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920-1926. Життя прожити — не поле перейти. Батько не радив повертатися. Із життя остарбайтера Трембач Галини Несторівни (витяги), — Паша Ємець. Дорога терпіння. — Маленька Лохвиччина й Велика Україна через бачення й унікальні спомини старшини військового міністерства Української Народної Республіки Оникія Богуна. Причинки до портретів різних людей моєї вужчої батьківщини… — Спочив Поет, що пережив Голодомор. Нурт і вир Григорія Івановича, Лідія Гук — дисидентка із Сенчі. Чумарний Іван Павлович — українець гончарного роду. Спогад про Євдокію Салащенко. Жмут спогадів про Володимира Ведмідя. Слово про Миколу Лісовського та Володимира Совдуса. Інженер Лохвицької земської управи Павло Кугій — пізніший директор департаменту Міністерства шляхів і член уряду УНР, згодом — заступник міністра Української Держави та начальник служби при Директорії УНР, який був згодом репресований большевиками. Слідами одного родинного архіву з Лохвиці. Цікава розповідь на основі матеріалів Лариси Шевчук (з дому — Верховської) про свідомих з роду-племені козаків, хліборобів, вчителів-українців. Повоєнна голодовка 1946–47 років. — Панченки, Кривошеїни, Кривошеї, Кривошиї, Кутові…. Про Храмові свята на північній Полтавщині, Василя Симоненка та його Вічного «Діда». Історії про деякі села Лохвиччини — Харківці… — Письменник Архип Тесленко про істотні відмінності між москвинами й українцями. — Історія села через бачення подсовєцьких істориків та краєзнавців. — Пригадка про «діброву», українців на прізвище Діброва. Слово про Порфирія Опанасовича Діброву й династію працівників сфери охорони здоров’я — родину лікарів Дібров. Уривочні історії, вірші та щемні світлини з життя мешканців сіл Безсали, Вишеньки (Баранівщина), Червона Слобідка (Слобідка), Сокириха, хутора Гуртовий (Пренделів) у ХХ-му столітті. — Фраґменти спостережень, досліджень та передруки з праць інших авторів. Вишеньки (Баранівщина). Дещо з історії села Жабки. — Про Жабківську сільськогосподарську й ремісничу школу, як також — репресії, Голодомо ґеноцид та «колгоспний рай» большевиків у розвідках та інформаціях освітянина Миколи Цися та його учнів. Трагедія Голодомору — ґеноциду української нації 1932–33 років на наших теренах у свідченнях очевидців Лохвицького (у т.ч. Сенчанського) та Чорнухинського районів. Сенча як дзеркало великої трагедії українства. Уродженець села Білогорілка, послідовний дослідник і невтомний викривач Великого Голоду, член ВУН Ради (1941) Поль Половецький (професор інж. Полікарп Порфирович Плюйко) про ґеноцид як «масове голодове народовбивство українців», світовий злочин большевиків проти українців за національною ознакою. Лохвиця у 1930-х — 1950-х роках: технікум радянського будівництва, педагогічний технікум, педагогічна школа, зрештою — педагогічне училище. фотолітопис знаменитого Лохвицького театру-Нарбуду. ДАЛІ — Населені пункти Лохвицька, Сенчанська та Заводська ОТГ Чорнухинська ОТГ та село Курінька Пирятинської ОТГ. — Лохвиця й терени. Церкви та священники. Олександр Панченко: шлях хуторянина у фактах, подіях, дописах, віршах і цифрах Голова ВУТ «Просвіта» Павло Мовчан про книгу О.Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія…». Полтавщина крізь призму великих патріотів. До ювілею О.Панченка. Від Сокирихи й Безсал на атомні підводні човни за Північним колом, а тоді — з Лохвиці до Мюнхену, Мельборну, Ню Йорку й Чикаґо. Книги, впорядковані збірники праць чи спогади із життя з переднім словом, вступом та коментарями Панченка, доктора Олександра Авторський внесок (ґасла) Олександра Панченка до «Енциклопедії Сучасної України» (ЕСУ). Замість епілоґу. — Ця книга не тільки про лохвичан і не лише полтавців. Джерельна база Основні джерела Додаткові джерела.

Приветає до себе увагу й інші сторінки нової книги О.Панченка — це історія маловідомого творця леґендарного полку Чорних запорожців, які діяв під командуванням полтавця з походження Петра Гавриловича Дяченка, — сотника-лохвичанина Федора Божка та його підпільної боротьби проти большевиків в Україні, далі в книзі йдеться про «махновців» та українські самостійницькі повстанські рухи на північних теренах історичної Полтавщини. В уяві потенційного читача постають — отамани Євген Ангел, брати Гресі, Лука Клітка та інші. Далі автор докладно пише про трагедію й нищення українців в часі німецько-совєцької війни, — як від рук німецьких окупантів, так і з боку московсько-большевицьких зайд — кремлівських сатрапів-манкуртів, псевдополководців та «красних політруков». Він, зокрема, зупиняється у своїх дописах на контроверсійних постатях большевицьких генералів — Міхаїла Кірпоноса, як також — Ватутіна, Рикова, Тупікова й подвійного аґента спецслужб Стефана Ліппольца (Лібґольца), одного із організаторів невдалого замаху на Провідника Закордонних Частин ОУН Степана Бандеру. Як колишній офіцер-підводник Північного флоту, автор книги О.Панченко захопливо пише про відомих на весь світ підводників з українсько-лохвицьким корінням Олександра Марінеско й Якова Подгорного та про їхні справжні й удавані успіхи, особливо, коли це стосується героїзованої московітами постаті напівукраїнця з походження Олександра Маринеска, внука лохвицької родини Ковалів. — Значної уваги приділено в книзі О.Панченка й різним представникам єврейського роду, про свідчить, зокрема, й доволі вимовна назва одного із розділів його книги «Лохвиця єврейська — Натан Ганновер, „Хмєль-ліходєй“, український дослідник Поль Половецкий, Шмарйє Ґорєлік, Шім’он Моше Діскін, композитор Дунаєвскій й…, зрештою, — „Мір, каторого не стало…“ (Бен-Ціон Дінур)…». — І дійсно, того загадково-примарного й досить химерного світу вже давно не існує, є лишень ґрунтовні його описи із загальної та містечкової історії в пропонованій автором книзі.

Мені ж видається, що нову велику книгу авторства Олександра Панченка слід дуже уважно читати й бажано, як мовиться, з олівцем в руках. Після уважного прочитання кожного із її розділів, читач безперечно буде мати рясні помітки та й подекуди небезпідставні завваги на її полях, записки чи пригадки у своєму нотатнику. Наразі із тексту рукопису цієї книги добре видно, що вкрай улюбленою й досить незбагненною частиною українського світу-всесвіту, ніби планидою, що давно-прадавно «блукає» у світовому обширі є для пана Олександра його родинні терени — історична Лохвиччина, північна частина нашого полтавського краю, — прадавні поселення слов’ян, уславлені козацькі сотні, утаємничені чумацькі шляхи, створений московитами великий «уєзд губерніі» (що милозвучніше українською — «повіт», який опинився далі — в складі Роменської округи в складі УНР, — далі був створений московитськими большевиками — район, згодом, — включно з Чорнухищиною, — чотири громади укрупнених районів в складі незалежної, а натепер — Воюючої проти московських покидьків Держави України… Але ж головне та визначальне для автора книги це — героїчні й мужні, милі і дотепні люди нашого полтавського краю, маленьких містечок, сіл і хуторів, зрештою, — нашої нації, яких дехто ще й досі називає «мешканцями» чи навіть — «насєлєнієм», або ж, зневажливо — «електоратом» чи навіть «піплом».

Що мене ще здивувало після прочитання книги? — Внизу, на титульній сторінці, де зазвичай подається лише назва видавництва та рік видання, автор книги О.Панченко наводить пригадку про невеликі поселення та міста, про які так чи інакше йдеться в пропонованій книзі. А це, зокрема, — хутір Сокириха й село Безсали, міста Лохвиця та Полтава, українські меґаполіси — Львів і Київ, знамениті міста поселень світового українства, до він побував, — німецький Мюнхен та австралійський Мельборн, північноамериканські — Кліфтон, Ню Йорк та Чікаґо… Червоною, трагічно-щемною й дуже сумною, ниткою через всю книгу Олександра Панченка проходить тема українських Голодоморів, репресій та війн ХХ-го століття — суцільного нищення української нації з боку імперії московитів в усіх її проявах, спочатку — царською, згодом — бєлоґвардєйскою, большевицькою, й, зрештою, — сучасною — криваво-путінською камарильєю, яка досі верховодить над обдуреним московитським народом. Однак, особливою, й ґенетично-близькою, як мені видається, для автора книги є сумна й нелюдська для всього цивілізованого світу історія українських Голодоморів 1921, 1932-33 років та 1947 років. Автор пише про Голодомори українства в різних розділах своєї книги й під різним кутом зору, бо небайдуже серце правдивого українського патріота гостро відчуває болісну кривду нашої нації з боку імперців-московитів різного, з дозволу кажучи, забарвлення. Прикметно, що пан Панченко пише про це не лише, як про цю найбільшу трагедію українського народу, але також розповідає й спротив та боротьбу нашого поневоленого народу, повсякчас наводячи приклади та сумну статистику із локальної історії свого Рідного Краю, проєктуючи її на загальну історію України. Він, зокрема, зазначає, що з далекого дитинства, із розповідей бабусі та дідуся знав про страшний Голод, правда про який «під совєтами» була під суворою забороною. Лише зовсім нещодавно світ дізнався про те, що якраз у голодному 1933-ьому році США встановили… дипломатичні відносини з головним організатором цього Голоду большевицьким совєцьким союзом. Сита, впевнена, ще зовні ніби демократична й інтеліґентна Европа, знаючи про Великий Голод, тихо мовчала й підступно вичікувала. Можливо, одинокий Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвеґії й Президент Ради Ліґи Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліґи Націй.

Незабутній український патріот поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

«Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала…

…Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала»

І тільки нині, з початком нової й повномасштабної московської загарбницької навали, Європа, що до цього тупо вчаділа від московського газу, будучи приспаною й заколисаною псевдовеличчю азійсько-московитської, з дозволу сказати, — культури, хоча й повільно, але все ж таки прокинулась й усвідомила потворну та варварську сутність московщини і ту величезну загрозу, яку вона несе вільним народам світу. Тож нині допомога євроатлантичного світу Воюючій Україні у її неймовірно героїчній боротьбі з московськими загарбниками, поза усіма сумнівами, приведе Україну та її народ до такої жаданої перемоги над одвічним аґресором і варваром. Але чому й досі пам’ятають про страшний Голод не лише ті, хто його пережили, але й багато людей з молодшого покоління українців, — запитує сам себе й потенційних читачів його нової книги її автор, Олександр Панченко?! — Чи знаємо ми, що відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: «…Взагалі національне почуття і національні майбутні події — це щось таке, що найменше піддається проґнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціяльній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національности… — У національних питаннях, в питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і ніякою іншою в вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати наперед. Але що це буде зроблене, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу…». Дійсно, така собі внутрішня «пружина» українства, закладена у кожному українцеві, так би мовити, на ґенетичному рівні. — «…В мені, колишньому офіцерові атомних підводних човнів т.зв. «краснознамьонного» «сєвєрного флота» СССР, — писав колись О.Панченко, — вона «спрацювала» у моїй свідомості, серці та душі ще за совєцьких часів. Пригадую, як далекого 25 квітня 1989 року, за майже два з половиною роки до проголошення Незалежности Україною, коли інформації про Великий Голод були дуже скупими, а його наслідки ретельно приховувались тодішньою промосковською владою манкуртів, — я виступив із закликом через місцеві засоби масової інформації про створення первинних осередків товариства «Меморіал», зініціював збирання відомостей про поховання, складання списків невинноубієнних, вшанування жертв та збирання свідчень про жахливі події та наслідки Голодомору ґеноциду українців.- На протязі ж останніх років у ході проведення Всеукраїнської акції «Запали свічку Пам’яті» коло встановленого на власні кошти Пам’ятного знаку на вшанування жертв Голодомору ґеноциду 1932-33 років та політичних репресій супроти української нації я, з діда-прадіда українець, не лише сумую, тяжко переживаю за долю свого, донедавна поневоленого народу, але завжди наголошую на головному: «…Коли сьогодні запалю у вікні свою скорботну свічку, то особисто для мене, це буде не лише свічка Пам’яті та скорботи, але й ще свічка непокори та спротиву всім тим, хто ненавидить мою державу, хто ненавидить українську націю, хто не визнає її трагедій і хто волів би бачити нас, українців, покірними й переможеними…. То ж не лише пам’ятаймо й вклоняймося пам’яті убієнним тоталітарним режимом Кремля нашим єдинокровним братам і сестрам українцям, але разом з тим — не простімо й не забудьмо імен катів нашого народу. Тому я звертаюсь до кожного з вас, моїх братів і сестер, розкиданих по усьому білому світу, із закликом Пам’яті — «Не забувай, не здавайся й не пробачай!…». Дуже прикро, сумно, невиправдано й недалекоглядно, що подекуди навіть на державному рівні часто й свідомо «забувають», що московська окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне — від української інтеліґенції до української церкви, але особливою «турботою» займанці оточили українського роботящого селянина — цвіт і сіль нашої нації…».

Національна ж пам’ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила у свідомості й підсвідомості полтавців в усі часи під різними окупаціями. Ось і згаданий мною вище поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, лубенському селі Біївці, у підсовєцькі часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі О.Панченкові, його землякові, й усім нам, з роду-племені українцям і українкам, — образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й ніби живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині незабутній Василь Симноненко записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: «Я вам зроблю новий 33-ій рік!». Якраз тоді й з’явилися правдиво-пекучі й болісно-гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:

«Рвися з горлянки свавільним криком,

Мій неслухняний вірш!

Чому він злодій? — З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Дали б той клунок мені на плечі –

Сором у серце мені плює…»

Серед інших мистців, пише далі О.Панченко, що стали на захист свого народу, не можу оминути назвати справді визначного поета Михайла Ситника, уродженця київського Василькова, що пережив Великий Голод 1933-го року, який, їдучи із Ташкента до Києва через тодішню сталінську буцегарню-«фєдєрацію», — написав свої гнівні, трохи розпачливі вірші супроти імперсько-большевицької Москви, головної організаторки всіх українських Голодоморів, які, як мені видається, є страшенно актуальними й натепер, в умовах кривавої війни путінського Кремля супроти нашого народу:

»…Я задихаюсь, я хворію,

Собі я місця не знайду, —

Коли ж прокляту цю Росію

Я зрештою вже перейду?

Тупі обличчя все навколо,

І світ увесь поник у млі.

Рабів обідраних і голих

Женуть з Вкраїни москалі.

На Колиму, в Сибір, в безодню

Женуть вони братів моїх…

А навкруги, мов сніг холодний, —

Московок витончений сміх…»

До речі, якраз Олександр Панченко серед інших книг, як я вже писав вище, видав Збіоку праць чи не найпершого й найправдивішого дослідника Великого Голоду, нашого земляка-українця світлої Пам’яті Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького) (*1903-†1979), українського поета, письменника й публіциста, який свій останній спочинок знайшов на українському цвинтарі Савт Бавнд Бруку в ЗСА (США), Людини Правди, що сама пережила Голодомор 1932-33 років, майже усі праці якого, як він зазначає, присвячені «Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії… Також Пам’яті тих мільйонів селян-трудівників, що були замучені голодовою смертю в 1933 році завдяки штучно організованому тією ж імперією голодові». Присвячуючи свій скорботний спів цим жертвам», Плюйко-Половецький одночасно стверджував, «що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками». — Між іншим, дослідження Поля Половецького (Плюйка) присвячені, зокрема, позиції американських журналістів В.Дюранті та Ю.Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від Ґарета Джоунса, заперечували наявність Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях. Саме продажні псевдо журналісти та політики Заходу й стали співучасниками совєцького тирана Сталіна у голодовому вбивстві мільйонівукраїнців. О.Панченка зауважує, що наш народ, до речі, не ніколи не був звабливо-простою «мішенню» для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій й свого майна, зрештою, — на захист своєї національної ідентичності й окремішності.

Видатна письменниця, дружина відомого дослідника українського Голодомору американця з походження Джеймса Мейса, лауреатка Всеукраїнської літературної премії імені Олеся Гончара Наталя Дзюбенко-Мейс, кілька років тому писала, отримавши книги від Олександра Панченка: «…Фейсбук створює певну ілюзії масового зацікавлення в українській історії. Проте справжніх трудівників, професіоналів на цій ниві не так і багато. Днями я отримала пакунок з книгами Олександра Панченка доктора права та приват-доцента Українського Вільного Університету, автора безлічі наукових досліджень та книг політичної публіцистики, україністики та краєзнавства, упорядника книг споминів та збірників статей визначних діячів української політичної еміґрації, а також багатьох статей у галузі історії держави і права, нарисів та есеїв з проблем та історії українського державотворення. Ім’я цього українського патріота з Лохвиці Полтавської області на зорі Незалежності було добре відомим тим, хто збирав перші відомості про Голодомор, створював „Меморіал“. — Олександр Панченко — могутня інтелектуальна сила, яка працює для України, для українців і їх потомків. Я не відаю, які тиражі були у цих книг, очевидно мізерні, бо на очі мені не потрапляли. А таку книгу як „УГВР — Українська Головна Визвольна Рада“ я би неминуче придбала, не тільки тому що він, як пише у передмові Мирослав Прокоп, що він розглядає УГВР як верховне політичне керівництво визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, а й передусім, як структуру державно-правничого характеру, а насамперед тому, що у цій книзі великий масив невідомого нам матеріалу, добре структурованого, дібраного і проаналізованого. Для мене, особисто ця книга дорога ще й тим, що про багатьох людей з цієї книги мені багато розповідав Джеймс Мейс — мій чоловік, отож я можу свої особисті спогади накласти на ту сітку координат, яку створює Олександр Панченко. Хотілося би детальніше, але на це потрібно чимало часу і не однієї сторінки. — Особливий інтерес у мене викликала книга „Трагедія поневоленого народу“ Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка), упорядкованого Олександром Панченком. Уже з його передмови я зрозуміла, що попереду у мене хвилююча мандрівка в інтелектуальний світ дивовижної людини рожденної дивовижним лохвицьким світом. Непроста, бо в центрі його досліджень стоять непрості питання. А його симфонічна ліро-епічна поема „Велика руїна“ попри дещо архаїзоване письмо усе ж несе в собі правду-стогін покривдженого народу в час Голодомору. І відкриває джерело його сили і невмирущості. Ну що ж, сказала я собі, значить олівець у руки, старий записник і до праці. А це робота не одного дня. Не все сказала, і може не так подякувала я пану Олександру за його безцінний подарунок. Але всі ми маємо за собою гріх вчасно не сказаного доброго слова. Тож я поспішаю скласти Олександру Панченку низький уклін за його сподвижницьку працю на українській ниві…».

Дозволю собі нагадати читачеві книги, що Джеймс Ернест Мейс (*1952-†2004) — це видатний американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, упорядник звіту комісії Конґресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, професор Києво-Могилянської академії, який у 1980-х роках був одним із небагатьох вчених неукраїнського походження, що досліджував історію України, став автором понад 100 статей та колонок для газети «День», якраз він і запропонував запалювати свічки в знак Пам’яті за померлими від Голодомору. До речі, Джеймс Мейс народився в Маскоґі, що північноамериканському штаті (стейті) Оклахома, а серед його предків були індіанці з племені черокі, які 1835 року, згідно з рішенням федерального уряду, були змушені переселитися з корінних земель у Північній Кароляйні, Джорджії та Оклахомі. У 1981 році на запрошення українського вченого Омеляна Пріцака американець індіанського роду Дж. Мейс почав працювати в Українському науковому інституті Гарвардського університету, спочатку як докторант, учасник проєкту вивчення Голоду в Україні, тоді як запрошений професор Гарвардської літньої школи, директор пілотного проєкту «Усна історія українського Голодомору», а у 1984-1986 роках — вже як науковий співробітник. 1983 року у «Гарвардській серії україністики» вийшла друком монографія Джеймса Мейса «Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933», в основі якої була його дисертація. До 1986 року він працював з Робертом Конквестом над книгою «Жнива скорботи» як помічник, перекладач україномовних джерел.

Мені також пригадується, коли я був народним депутатом України, то у сесійній залі Верховної Ради України 12 лютого 2003 року в часі парламентських слухань Джеймс Мейс, зокрема, говорив, що «…Американська комісія з дослідження Голоду в Україні була яскравим прикладом народної ініціативи, коли громадська група з представників української діаспори‚ американців‚ які виступили на захист прав людини в Україні‚ зуміла організувати широку громадську підтримку в Конґресі, особливо Українського народного союзу та Американсько-єврейського комітету, щоб домогтися законодавчого рішення, незважаючи на опозицію президента США, і створити тимчасовий орган влади. Комісія була ґібридного типу, тобто аналогічна до конґресового комітету, але включала і представників президента, і приватних осіб — представників української громади США.
Офіційне завдання комісії полягало в тому‚ щоб зібрати всі доступні на той час матеріали про голодомор в Україні та надати рапорт Конґресові. Ми збирали у Вашинґтоні та в інших місцевостях США переважно свідчення очевидців, які могли прямо розповісти про бачене і пережите як жертви Голодомору. Звіти про ці дослідження були опубліковані у формі конґресового розслідування у 1987-1988 роках. Основну доповідь Конґресові комісія зробила 19 квітня 1988 року, її опубліковано як окремий урядовий документ. Доповідь стала основним документом комісії, фундаментальним дослідженням про Голодомор. При відсутності доступу до радянських архівів найважливішими джерелами дослідження були: офіційна радянська преса того часу, що містила щоденні заклики викачувати дедалі більше хліба у так званих куркулів чи глитаїв (насправді ж розкуркулення вже закінчилося‚ і справжніх куркулів, тобто заможних селян, уже не було); урядові декрети та пізніші звинувачення так званих „ворогів з партквитками в кишені“, тобто тих, які нібито саботували хлібозаготівлі під впливом ворожої ідеології, в тому числі й українського буржуазного націоналізму… — Хочу висловити в українському парламенті свою заповітну мрію про встановлення пам’ятника жертвам Голодомору, і щоб усі прості українці запалили в цей день у вікнах свічки. Свічка у вікні стане поминальною свічкою за батьками, дідами, прадідами і маленьким вогником‚ який освітлює майбутнє без жертв, без насильства‚ без жахів…».

Між іншим, виступаючи тоді ж у Верховній Раді України я, як народний депутат України третього скликання, й одночасно — голова Полтавської обласної організації ВУТ «Просвіта», наголошував (як, власне, й Олександр Панченко майже у всіх своїх книгах (щоправда, принципово вже понад 14 років поспіль вживаючи слова — «московщина», «большевики» й «московити» чи «москвини» або ж «моксєлі»), що «…говорити про трагедію найбільшого у світовій історії народовбивства, що відбулося у 1932–1933 роках в Україні, не можна, не згадавши 1921–1923 роки, бо саме тоді відбулася репетиція майбутнього голодомору українців, яка забрала‚ за оцінками різних дослідників‚ від 1‚5 до 2 мільйонів смертей українських селян і робітників. У ті роки голод був не лише в Україні, а й у Росії. Та якщо про голод у Росії знав увесь світ, і радянська влада вжила ряд заходів для врятування селян Росії, допустивши в голодуючі райони навіть Американську допомогову адміністрацію та ряд інших благодійних організацій, то голод у південних областях України замовчувався. Та коли все-таки відомості про голод в Україні почали просочуватися у світ, і та ж Американська допомогова адміністрація звернулася до московських вождів за дозволом розгорнути свою допомогову діяльність на Півдні України, їй у цьому було відмовлено. І тільки в 1922 році благодійні організації змогли надати допомогу голодуючим Півдня України, і в першу чергу голодуючим дітям, яких на осінь 1922 року нараховувалося 2 мільйони. У Росії ж благодійні організації почали працювати вже з серпня 1921 року. Так само і нова економічна політика прийшла в Україну набагато пізніше, ніж у Росію. У 1921–1922 роках в українських селах і далі мародерствували продзагони, забираючи все до зернятка, а в разі селянського опору відповідь одна — розстріли і розстріли. Забирали для голодуючих Росії, а згодом‚ у 1923 році, — і на експорт. Все відповідно до постанов московської влади та її українських поплічників… — Нове кремлівське керівництво проаналізувало знищення українців у 1920-х роках і врахувало допущені помилки. Щоб селянство не змогло врятуватися втечею з України до Росії чи Білорусії, де голоду в 1932–1933 роках не було, за підписами Сталіна і Молотова розсилається директива радянським партійним та чекістським органам, зміст якої зводиться до одного: всіх, хто намагається вибратися з України, повертати назад, на своє місце проживання, а контрреволюційні елементи арештовувати. Тепер планувалася значно більша кількість смертей… — Ніхто, жоден народ світу не постраждав так, як українці, у ХХ столітті. Ні холокост євреїв, ні ґеноцид проти вірменів, ні голод в Ірландії ні в яке порівняння не йдуть з масштабами народовбивства в Україні, зокрема й за жорстокістю його виконання. Але ніхто, окрім нас, українців, так мало не зробив для увічнення пам’яті загиблих братів наших і сестер. І чи може бути цьому виправдання?…».

О.Панченко у своїх дописах часто пише також й про Ґарета Джонса. — Я ж був чи не одним із перших на Полтавщині, що писав про цю Людину, валлійського Журналіста, який вперше у західній пресі під власним іменем заявив про масовий голод в СССР (1932-1933), в тому числі і про Голодомор, його репортаж був надрукований з-поміж інших також у газетах «The Guardian» та «New York Post». Ґарет Річард Вон Джонс (*1905-†1935) в часі своєї третьої й останньої подорожі до совєцького союзу в березні 1933-го року знехтував попередженням посольства і забороною ОҐПУ на в’їзд іноземним журналістам до України та нелеґально вирушив у подорож. Ґарет записав у щоденнику про зустріч з Малкольмом Маґґеріджем у Москві перед початком подорожі. Поки Ґарет перебував в Україні, Маґґерідж написав три статті для «The Guardian», однак вони були надруковані наприкінці місяця без імені автора, сильно відредаґовані та розміщені глибоко в середині газети. Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет зробив відомий пресреліз, який був видрукований багатьма газетами…. — Дійсно, коли розмірковуєш над долею цієї Людини та читаєш його репортажі, то зримо постають у твоїй уяві, ніби як кадри з фільму жахів, уся неймовірно жорстока, цинічна і підла суть московитської комуністичної імперії. Ось саме ця суть і визначала політику московських комуністів і до поневолених ними на родів, і до зовнішнього світу, і навіть просто до окремих чоловіків чи жінок, які дізналися правду про новонароджену потвору, або ж якимсь чином усвідомили її єство. Успадкувавши від московського самодержавства колосальний досвід творення вигідних для імперії історичних конструкцій, большевики значно вдосконалили і механізми маніпуляцій свідомістю як підданих імперії, так і свідомістю народів поза її межами. Повірили ж у російський комуністичний псеврай і Бернард Шоу, Ромен Ролан, і навіть проникливий й недовірливий Леон Фейхтванґер та немало ще інших визначних інтелектуалів Заходу. Ґарет Джонс зірвав і явив світові повне злоби і ненависті до людей та світу справжнє обличчя імперії та її тіло — вкрите трупами мільйонів ні в чому неповинних людей. А надто ж коли йшлося про Україну, яку російська імперія ненавиділа в усі часи за її волелюбність, за прагнення жити по правді людській і по правді Божій. Тут імперія вбивала вже мільйонами не задовольнившись убивствами представників провідної українскої верстви, її еліти. Історія з Ґаретом Джонсом вияскравлює ще одну її грань. Це колосальні можливості тоталітарної держави вплинути на громадську думку демократичних країн. Цькування Ґарета у західних медіа яскраве тому підтвердження. Схоже, що й по сьогодні Захід не винайшов протиотрути на російський цинізм та витончені політичні маніпуляції на його основі. Разом з тим, те, що Ґарет не піддався ні заборонам відвідувати Україну, ні махінаціям та спекуляціям большевицьких спецслужб є свідченням морального здоров’я західних суспільств, їхнього всеперемагаючого прагнення знати правду. Вихований на непроминальних вартостях західної демократії — поваги до людини, її життя і свободи Ґарет Джонс не міг не прорватися в Україну крізь всі енкавеесівські загороди і не міг не розкати Правду про жахливе народовбивство усьому світові. Маємо внести у наш Український Пантеон пошани і пам’яті і Ґарета Джонса, як, власне, й Джеймса Мейса та багатьох інших наших друзів з різних куточків планети.

О.Панченко часто згадує у своїх працях й багатьох полтавців з походження, батьки яких чи вони особисто пережили страшний Голодомор 1932-33 років. Ось що пише у своїх спогадах Галина Степанівна Грушецька (Бойко), яка натепер замешкала у Чікаґо: «…Батько є той, що був при дітях коли мати була в тюрмі й не бачила їхні страждання. Навіть тоді коли в 1986-1987 роках, Джеймс Мейс став виконавчим директором «Комісії Дослідників Голодомору в Україні -1932-1933 при Конґресі США», і забракло грошей на її завершення, я стала ініціатором та організатором «Чіказького Комітету» для фінансової допомоги «Комісії Дослідників при Конґресі США. Рівночасно очолила в Чікаґо Гарвардську програму «Усна історія Голоду 1932-1933 рр.». Багато свідків Голоду боялися свідчити; деякі свідчили під зміненими прізвищами. Вдалося мені навіть прослухати свідчення двох українців-євреїв з Києва і Одеси, які саме у 1980-ті роки еміґрували до США. Прослухала не одне трагічне й хвилююче свідчення, тільки не почула свічення про своїх найрідніших, батько так і не міг розказати. Ці свічення були використані у праці «Комісії США про Голод в Україні — 1932-1933 років» та видані у двотомнику у 1990-тих роках…».

Інша полтавка з походження, яка також замешкала в США, з якою також зустрічався у 2016 році О.Панченко, Неоніла Шерстюк-Личик писала: «…Народилася я 1-го квітня 1925 р. в родині Романа Костянтиновича та Тіни Федорівної (з дому Рябуха) Шерстюк в с.Новий Тагамлик Мало-Перещепинського району на Полтавщині. Від 1932 р. родина проживала в районовому містечку Нові Санджари. Тут ми пережили Голодомор 1932-33 рр. (написала спомини) та німецьку окупацію під час Другої cвітової війни. Тут я закінчила десятилітку. У 1943 р. змушені залишити Україну, їдемо на Захід. В Австрії працюємо на примусовій роботі у фармера. Після закінчення війни зупинилися у Баварії у Мюнхені. Родина моя жила у таборах для переміщених осіб (у таборах „DP“). В Мюнхені я жила в українському студентському гуртожитку разом з 800 студентами. Належала до Української Студентської Громади та до Об’єднання Українських Православних Студентів. Медичні студії закінчила в Мюнхенському Університеті. В 1951 р. переїжджаємо до Сполучених Штатів Америки і зупиняємося у місті Чикаґо. Тут я спеціалізувалася в галузі анестезіології, в якій працювала до кінця лікарської кар’єри. Була відзначена у книжці „Who’s Who in the Midwest“ та дістала нагороду від видання „Personalities of the West and Midwest“. В Чикаґо наша родина належала до Катедри св. кн. Володимира, першої в Америці (чи навіть в діаспорі) незалежної Української Православної Церкви. — …В 1932 р. переїжджаємо до районового містечка Нові Санджари. Тато продовжує працю в райспоживспілці. Мама іде до портретної школи, яку заснував її троюрідний брат Макар Харченко і аж до виїзду з України працює портретистом. — Я починаю ходити до школи, але початок навчання в школі затьмарюють події 1932-33 рр. Навкруги шаліє голод. Коли тато повертався з поїздок по селах, часто чула, як розповідав мамі, що робиться на селі, скільки було кругом пухлих від голоду, розказував, хто помер, а у кого тільки хата пуста залишилась — всі вимерли, кого зустрів і не міг пізнмати, так змінив його голод. Трупи лежали під тинами. — Вернувшись з поїздки до Харкова, пригадую, як мамі розповідав про виснажених селян, що приїжджали до міста шукати за куском хліба, про ще не підібраних трупів, що лежали де-не-де на вулицях. Коли прийшов на залізничну станцію до каси за квитком, там уже лежали три трупи. У черзі за кількома чоловіками перед ним, якийсь високий селянин хитнувся, впав, здригнувся і помер. — Тоді прийшли якісь два на підпитку, говорили по-російському (лаялися, що „из деревни лезут“), почали витягати трупа. — Під час Голоду ми жили у двох ріжних квартирах. Спершу жили у бабусі Алексенчихи. Пригадую, як мама боялась випускати нас на вулицю. Пригадую, коли мій менший брат Борис зникав з очей, мама бігала і плакала, боячись, що хтось вже його зловив. У той час було нормальним явищем, що діти часами зникали. Ловили їх звичайно „на м’ясо“ бандити чи просто божевільні від голоду. — Я мусила іти до школи і вертатися зі школи дорогою біля якої жив чоловік, про якого говорили, що він ловив і різав дітей. Біля його хати паркана не було, а хата була трохи дальше від дороги. Я завжди зі страхом скоро пробігала коло неї. Одного разу, повертаючись зі школи побачила, що двері до його хати були відкриті. Він сидів біля дверей опухший з великим ножем у руках. Коли я наближалася по дорозі, він почав скоро лізти дорожкою до дороги. Видно він ходити вже не міг. Скільки мала сил не оглядаючись бігла до дому. Серце вискакувало з грудей, довший час не могла прийти до себе від того страху. — Пізніше ми переїхали на квартиру до Манджарки на Полтавську гору. Вона мала двох хлопчиків, чотири і сім років. Мама все приказувала, щоб ми не відчиняли дверей, як її не має вдома. Пригадую, одного разу мама насипала нам супу (юшка, де плавало пару кусочків картоплі), в тарілки і пішла на базар. Ті хлопці якось вдерлися у двері, повідпихали мене і Бориса, руками повихапували картоплю зі супу, випили юшку і втекли, а ми сиділи голодні і плакали. — Пригадую, одного разу мама послала мене до сусідки щось занести. Я зайшла до її хати і побачила таку картину. Проти мене на довгій лавці під стіною сиділо троє хлопчиків у віці може від двох до п’яти років. Сиділи вони у білих спідніх штанцях, не рухаючись, виглядали мов мертві з відкритими очима. Виглядали вони як рахіти, дуже худі, ножки і руки висіли. як тоненькі палички, наперед повидимались напухші великі животики, великі худі голови, затягнені личка з чорними великими оченятами, що дивилися безвиразно в одну точку нічого не бачучи. Очі їх не рухались. Не зауважили вони, що я зайшла до хати. Я мабуть перелякано виглядала бо їх мати сказала мені: „Не бійся, ми довго не їли. Чоловік мій привіз з Донбасу півмішка борошна, я зварила галушки і вони об’їлися“. Казали люди, що якщо хтось довго не їв і відразу поїв багато, то були випадки, що люди помирали. — Ми якось пережили Голод. Мама все казала, що то дякуючи мішкові картоплі і півмішка гречаної крупи, які наш тато десь роздобув. Вона то ділила все на маленькі порції і давала нам….».

Безпосереднім свідком Великого Голоду був правдивий український патріот, життя якого пов’язане з лубенським селом Березоточею, — Федір Павлович Габелко, приятель О.Панченка, який відійшов у Вічність 25 липня 2017 року на землі австралійських абориґенів. Між іншим, Федір Павлович разом зі своєю родиною пережив навіть кілька інспірованих московськими большевиками-вурдалаками та їхніми присвоснями Голодоморів — українських й казахських (киргизьких), — а пізніше став одним із перших й найбільш послідовних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях німецьких кацетів, примусової праці, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталіністів із НКВД та СМЕРШ-у… По відходу у Вічність Федора Габелка кілька років тому О.Панченко писав про нього, що «….кривава рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього його подиху в далекій Австралії… А кілька днів тому мені вдалося побувати коло місцин, де колись бігав босоніж малий Федько: на Лубенщині, коло хутора Гуляївка поблизу села Березоточа, — там де виріс Федір Габелко, — український патріот, письменник, редактор, ерудит і мистець, який щойно відійшов на Вічну ватру. Я відібрав грудку рідної землі, коло місця, де він жив, взяв води із річки Сула, де він хлопчиком рибалив, поклав квіти, де колись під припічком гуляївські українці закопували пуповини своїх новонароджених малюків… Якраз тут Явдоха та Павло Габелки ростили, бавили й пестили, свого маленького Федька, який пізніше став знаменитим Федором Павловичем, що все своє життя жив і дихав Україною, яка була для нього найбільшою любов’ю…». — Він наводить нам рядки вірша, якого написав давно український поет і журналіст, ровесник Федора Габелка згаданий мною вище уродженець Київщини Михайло Ситник та помістив у своїй збірці поезій «Відлітають птиці», що побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав далекого 1946 року.

Ось ці такі напрочуд зворушливі й щемні поетові рядки:

«Умру, а жить не перестану,
Любов’ю буду вічно тліть…
Важким я колосом устану
Із грудки рідної землі

Збирать врожай на поле йтимеш –

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моє зерно»

»…А тепер, коли вже немає між нами Федора Павловича Габелка, все більше переконуюся, що рясно посіяне ним патріотичне зерно ми будемо ще довго-довго знаходити на українському ґенетичному полі, як досі читаємо твори його ровесника, підступно вбитого у 1959 році аґентами МҐБ у американському Чікаґо поета Михайла Ситника, автора поетичних збірок «Від серця» (1941), «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), поеми «Залізничний сторож» (1947) та «Цвіт папороті» (1975) й численних віршів, що друкувалися в еміґрантській періодиці. — А сьогодні навіть не хочеться вірити, що поховали у далекій Австралії одного із останніх українських ерудитів та енциклопедистів Федора Габелка, корінного полтавця, мистця, полеміста та довголітнього члена багрянівської УРДП…», — підсумовує О.Панченко.

Між іншим, Федір Павлович Габелко, який три десятки років тому, брав участь у відкритті Меморіалу на Кургані Скорботи поблизу Лубен, за свого земного життя дуже часто згадував про Великий Голод: «…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки — сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. ​​А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась ​​На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….».

Спогадами своєї матері про жахи українського Голодомору на історичній Полтавщині поділилася з О.Панченком й інша «австралійка» українського роду Тетяна Захаряк (з дому — Волинець), яка також замешкала в Австралії: «… Наша Мама — Тетяна Черевань (Волинець) (*12/2/24-†22/1/2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань — з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати, бо вона мала 8 і 9 років коли стала живим свідком Голодомору 1932/33. — Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розказувати. Скороченю про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати. Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933 році комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати Тата Тетяни — Матвія, а він втік на Донбас де почав працю у вугільних викопах. Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини. — Прийшла до хати буксірна бригада на Свят Вечір. З хати забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, і маленьке горнятко з зернятками а з стайні забрали корову, телицю і свиню й все зерно. Хемійка просила, щоби хоча б корову не брали, щоби було чим дітей годувати, на це один з катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З живністю стало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, троха закопаної картоплі і лушпиння від картопллі, смоктали кісточки і що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді — Іван. А тоді Хемійка дуже захворіла і не мала силу далі шукати їжу, а мама наша була дуже напухла й немічна, так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго — й Грицько. Якось мама і її сестра вижили цю страшну подію. Батьки Матвія також померли з голоду i його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою, котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю…».

Інший полтавець, уродженець Нових Санжар, який також по закінченню Другої світової війни опинився в Австралії Федір Деряжний (*1905-†1982), який ще 16-річним юнаком вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря, не маючи грошей купити інструмент, старався зробити собі бандуру. Першу ж свою бандуру він виготовив, коли мав 26 років, та почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого діда. Під час Голоду їздив ровером до Білорусі зі своєю бандурою та скрізь виступав, щоб за пожертви купити хліб й врятувати родичів від Голодомору. Слід згадати, що в часі Другої світової війни пан Федір Деряжний опинився в Західній Німеччині, де завідував виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Він, до речі, виготовив кілька бандур для друзів-бандуристів капелі ім.Т.Шевченка під керівництвом іншого уродженця Полтавщини Григорія Китастого, які поїхали до США. У Західній Німеччині виступав з бандурою на таборових концертах, де познайомився з бандуристом-полтавцем Григорієм Бажулем. В Австралії він розпочав виробляти бандури з австралійських порід дерев для бандуристів у Мельборні та Григорія Бажула в Сіднеї. Заходами Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз із Західної Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному Музеї Сіднею. У 1950-тих роках на українських імпрезах та акаде­міях пан Федір часто виступав з бандурою та виконував власні композиції — «Круча» та «Гомоніла Україна». Також писав поезії. В 1966-ому році він працював над бандурою нового типу, на якій ставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» батько Федір заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. До речі, знаменитий маестро Петро Деряжний зі свою дружиною, видатною співачкою й бандуристкою, пані Нілою (з дому — Бабченко) гостював у 2015 році в хаті Ірини та Олександра Панченків в Лохвиці.

Цікаві, як на мене, міркування про Голодомор, переплетені зі спогадами свого батька Василя Сидоровича Рудя, подав О.Панченкові й відомий американський правник українського роду, доктор права Віктор Рудь, юрист-міжнародник із понад 35-річним досвідом, який до розпаду совєцького союзу представляв на Заході інтереси політв’язнів, що їх переслідувало КҐБ, а пізніше був спеціальним радником члена американської делеґації під час Мадридської оглядової конференції з питань безпеки і співробітництва в Европі та обіймав посаду голови Українсько-американської асоціації адвокатів. — Ось витяги із ґрунтовної праці пана Віктора Рудя п.н. «Ще один»: «…Мій батько Василь Сидорович Рудь походив із села Нехвороща Полтавської області. А мати — з харківського передмістя…- Їхній досвід російської та німецької окупації не надто різнився від досвіду десятків мільйонів співвітчизників. Однаковий біль і небажання про це говорити. Такі, як мої батьки, зазвичай дещо розбалакувалися лише з тими, хто пройшов крізь таке саме пекло; їхні нащадки часто дізнавалися тільки про якісь уривки та фрагменти жахливих сцен і болісних рішень. Хоч як повільно, історія мого батька розкрилася через десятиліття. Це розповідь про життя у заснованій на терорі типовій державі терору. Розповідь, у центрі якої, посеред інших жахіть, стоїть історія про Голодомор. Це розповідь, що розвіює вбивчу брехню, яку поширюють запеклі та новоспечені опоненти Голодомору… — Отож, мій батько і вважав Голодомор більшим за ґеноцид. Це була невимовна сторона загального і тривалого воєнного злочину. На думку батька, Рафал Лемкін, творець Конвенції ООН про запобігання та покарання злочинів ґеноциду, у своєму визначенні Голодомору як ґеноциду применшив його значення, а отже, не повністю розкрив. Це сталося просто тому, що не знайдено точного визначення Голодомору, крім розмитого поняття „ґеноцид“. За кількістю жертв і ступенем руйнування національної основи, психології, відчуття власного „я“, за небезпекою знищення цілого народу, за тими наслідками, до яких це призвело і які відчуваються навіть сьогодні, через 80 років, Голодомор не має аналогів у світовій історії. Мій батько міг би заперечити, що помилково порівнювати Голодомор з іншими випадками масового знищення. Чому, власне? Без порівняння, зауважив би мій батько, нічому не можна навчитися. У Вірменії, Косово чи Камбоджі вбивства невинних людей було жахливим відхиленням від нормального плину національного будівництва чи щоденного життя. Але тільки відхиленням. Ті форми ґеноциду не довели згадані народи, як свідомі національні організми, до межі існування, не спричинилися до тих наслідків, що відчуваються сьогодні в Україні…. — На думку приходить, серед іншого, винищення євреїв Гітлером. Однак мій батько вважав, що попри схожості Голокост і Голодомор різнилися в принаймні двох загальних рисах. Голокост, що тривав протягом 13 років правління нацистів і переслідування ними євреїв, слід порівнювати не з Голодомором, а з відповідним понад сімдесятилітнім правлінням Радянської Росії та переслідування цим режимом українців. Протягом цього періоду Голодомор був лише одним із інструментів у війні Судоплатових проти України, на зразок інструментів Гітлера у винищенні євреїв — спеціальних команд для розстрілу чи газових камер. Голокост був не просто одним із інструментів, а сукупністю всіх дій. А Голодомор — тільки одним із інструментів у сукупності дій. Голокост був цілою історією. А Голодомор — лише одним розділом… — Якщо ширше, то в той час, коли Голокост став несподіваним імпульсом до створення держави Ізраїль та тиглем і основою сучасної єврейської ідентичності, то Голодомор досяг своєї передбаченої мети, викликавши зовсім протилежні наслідки в Україні — „нищівного успіху“, як зловтішно заявив Станіслав Косіор, член Політбюро і один із Сталінових представників в Україні. Голодомор, що лютував близько дев’яти місяців, на покоління поховав ідею української незалежності. Він був такою мірою ефективним, що після скасування його наприкінці весни 1933 року Сталін відчув достатньо впевненості для перенесення тимчасової радянської столиці з Харкова до історичної української столиці Києва. Голодомор викликав той кататонічний ступор, що охоплює Україну зараз. Аж настільки, що сьогоднішня Україна, будучи номінально незалежною, в цілому не є українською державою…». — Так було на початках українського державотворення, але насьогодні ми здобуваємо нашу Незалежність кров’ю та жертвами тисяч і тисяч наших героїв й героїнь та кров’ю ворожою, а також напруженою працею волонтерів та єдністю всього українського народу, в жилах якого — «козацька кров нуртує і живе»!

До речі, родина по лінії матері автора книжки О.Панченка — Галини, яка побачила світ Божий у сім’ї Івана Кузьмича Шевченка та Парасковії Пантелеймонівни (з дому Степура) 23 березня 1933 року, що за мешкала на хуторі Сокириха тодішнього Лохвицького району найбільше з усіх тамтешніх селян постраждала від Голодомору тих років. Були замордовані большевицьким Голодом близькі родичі матері й діда О.Панченка, а відтак і його далека й близька рідня — Шевченко Євдокія Артемівна, — мати Шевченків Панаса та Олексія, померло від голоду також ще двоє її дітей (імена невідомі), Шевченко Кузьма Гаврилович, Шевченко Марія Кузьмівна, Шевченко Олексій Гаврилович, Шевченко Олексій, син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Олена Кузьмівна, Шевченко Панас, — син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Пріська, Шевченко Хома Кузьмич, Шевченко Явдоха Кузьмівна. — Їхні прізвиша з іменами є в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.

У ХХІ-ому столітті в центрі цивізізованої Европи кривава рука і зла пащека московського імперіалізму продовжує нищити хліборобський рід сокирянських Шевченків. — 28 червня 2022‑го року в боях на підступах до міста Слов’янськ в ході боїв московсько-української війни загинув 24-річний Максим Шевченко, син Михайла, двоюрідний племінник Олександра Панченка, рідний брат священика Православної Церкви України о.Дмитра Шевченка. 1 липня 2022 року відбулася скорботна церемонія поховання Максима, жителя Кобеляцької громади, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок в часі жорстокої війни. Максим Шевченко планував стати кадровим військовим, вивчитися і отримати офіцерське звання. Адже він протягом усієї війни, маючи звання сержанта, фактично виконував обов’язки офіцера. Хоча, по великому рахунку, Максим Шевченко у свої 24 роки вже був високопрофесійним військовим. Від 2019 року він з невеликими перервами на ротацію та навчання постійно перебував у місцях, де безпосередньо точилися бойові дії. Максим служив у складі вже леґендарної Житомирської бриґади десантно-штурмових дій. За даними Тижневика «Ехо», він брав участь у бойових діях, виконував деякі специфічні посильні лише спецпризначенцям завдання, деталі, яких ще роками залишатимуться військовою таємницею. Батько Максима пригадував, як син розповідав про те, як десантникам доводилося захоплювати у ворожому тилу іноземних військових інструкторів‑найманців і вивозити їх на територію України. Двоюрідний брат О.Панченка по лінії матері Михайло Шевченко говорив: «Думаю, син мені не розказував і десятої частини того, що бачив, пережив, у чому брав участь. Знаю, що їх навіть вчили десантуватися із спеціальних планерів без парашутів на так званих фалах. Таки є в нас армія, є справжні бійці. Їм би зброї сучасної, і гнали б загарбників «за можайські гори». Батько розповідає, що син неодноразово був поранений. Каже: — Одного разу рятував екіпаж із «бетеера», котрий горів. І сам загорівся. Казав: «— Усім хороша форма «британка». От тільки у вогні вона плавиться прямо на тілі, разом зі шкірою та м’язами…». — А ще син дуже хвалив українських медиків з лікарні імені Мечнікова. Називав їх ледве не чудотворцями. Хоча сам там не лікувався, лише інших бійців привозив. Адже в десантників боєць вважається дійсно пораненим, коли йому руку чи ногу відірвало чи основні внутрішні органи уражені. А якщо звичайне кульове, контузія чи обгорів, то це лікується в медсанбаті, поряд з лінією фронту. — Під час служби Максим Шевченко неодноразово був нагороджений командуванням. Мав відзнаки «За вірність присязі», «За зразкове виконання бойових завдань», Почесну грамоту Генштабу ЗСУ. З Максимом Шевченко прощалися в Полтаві, Кунівці, Кобеляках, Підгорі…- Попрощатися з Максимом Шевченком прийшли більше двохсот жителів його рідного села Кунівка. Відповідний церковний обряд проводили одразу кілька священиків Православної Церкви України. Один із них отець Олександр Дедюхін під час прощальної промови сказав: «— Максима я знав особисто. Він помер за нас, він тут зараз лежить заради того, аби ми могли тут стояти, жити, дихати, молитися. Він зараз уже є Небесним Воїном, який завжди боротиметься за правду, мир і справедливість…». — Після церемонії прощання в Кунівці, траурна процесія проїхала через Кобеляки. Сотні кобелячан вийшли на вулиці і стали на коліна в знак шаноби перед загиблим воїном. Похоронили Максима Шевченка, далеко від нашого родинного хутора Сокириха, де він мріяв побувати зі своїм татом Михайлом, — в іншому рідному для нього полтавському селі — Підгора. Там на похорон теж прийшли сотні місцевих жителів. У загиблого залишилися батько Михайло Іванович Шевченко, дружина Дарія, доньки Вероніка та Поліна.

…Пік чергової сумної й трагічної хвилі організованого московськими большевиками Голодомору проти нашої нації припав якраз на весну 1933-го року, в точному часі народження у березні цього року на хуторі Сокириха мами Олександра Панченка — Галини Шевченко, а його татові — малому Іванкові Панченкові, 14 квітня 1932 року народження, у селі Безсалах виповнився лише один рочок від його появи на світ Божий…. — Тоді від Великого Голоду щохвилини помирали 17 людей, щогодини — тисяча, щодня — майже 25 тисяч нашого роботящого люду. — Натепер же якраз десятки тисяч своїх кращих синів й дочок втратила наша ненька Україна за більш як 8 років війни з Московщиною, а в часі розв’язаної 24 лютого 2022 року московським карликом-україножером Путіним повномасштабної війни.

…Маємо такі надзвичайно сумні, вкрай скорботні й дуже трагічні, вибачте на слові, — «українські паралелі» — насьогодні щотижня лише Полтавщина втрачає майже стільки ж своїх людей, як в часі Голодомору 1932-33 року вся тодішня підсовєцька Україна втрачала щохвилини етнічних українок й українців…

Героїчна боротьба нашого народу за свою окремішність, національну ідентичність, зрештою, за своє існування триває щодня й щохвилини, й незабаром точно буде остаточна перемога над імперською й ненависною усіма Московією, а згодом — її неминучий розвал та повний й безповотний крах, а у нас же — гідне, заможне й повноцінне життя, як політичної нації, в колі европейських народів та цивілізованих націй всього світу. — Але спочатку має бути повніцінна деокупація усіх донедавна загарбаних московським Кремлем українських теренів. — З цього приводу відомий український і німецький підприємець, громадський діяч та автор низки дуже цікавих книг, засновник німецької компанії «О.М.Osteuropaeishe Investitions GmbH», який натепер замшкав у Мюнхені, приятель О.Панченка Володимир Цвіль, зауважує: «…Зараз, коли на тлі проривних звершень ЗСУ у всіх адреналін із сератоніном танцюють гопак, а допамін, ендорфін і тестостерон замутили двіжуху на трьох — ці слова ніхто не почує. Але для чистоти свого візіонерського сумління я скажу це. Деокупація — це не прапор на міській раді. Це не український визволитель на вулицях принишклого міста. Це не оладьями частувати. Це не зсу-шний танк на центральній площі. Це не здертий білборд окупантів. Це не потоптаний привселюдно триколор. Деокупація — це коли на звільнені терени приходить не солдат, а Україна. Яка має обійняти кожного, хто пережив злигодні окупації, й чітко, членороздільно, поскладово сказати: Так, як було, більше не буде. Деокупація — це віднині українська мова. Це віднині вивчення національної історії. Це віднині блокування всього російського (ТБ, фільми, музика, тексти). Це віднині школи з патріотичним акцентом. Це віднині не оладьї, а оладки. Це віднині ніякого шарія, медведчука, бойка, рабіновіча. Це віднині навернення до українського лона. — Бо Україна прийшла не визволяти від руских, а ультимативно утверджувати своє. Україна прийшла не лише перемагати, а мститися. Україна не повертається — а встановлює обов’язкові правила життя. Україна — це нова дійсність, а не так, як було всі ці 30 галімих років. Україна — це не сльози радості в день звільнення. Це — щоденна робота над собою і своїми москальськими звичками. Україна віднині — це хірургічне видалення совка і проросійських замашок. Україна — це не просто прийти й дати свободу. Україна віднині — це великий список заборон, чого не вільно робити, якщо ти не хочеш назад в окупацію. — Тоді вся наступальна звитяга ЗСУ матиме сенс. Варіант „прийти і лишити все, як було досі“ — найгірший і найнебезпечніший….».

…Коли я особисто дивився на палаючий ТРЦ у Кременчуці, у який серед білого дня влучила московська ракета, а значить і навмисне саме у нього мацкалі й цілилися, бо по військових об’єктах вони гатять уночі, коли бачиш руїни наших міст і сіл, а на їхніх вулицях й площах тіла мертвих наших братів та сестер, або коли відвідаєш військовий шпиталь і побачиш понівечених ворогами наших захисників-лицарів, в очах яких горить дух завзяття й нескореності, то окрім лютої ненависті до загарбників я нічого більше не відчуваю. — Ще мить тому кожен з них печалився, сміявся, думав про своїх дітей, дружин, чоловіків, про свої життєві справи, мріяв про онуків, про мандрівки, тобто жив повнокровним і повноцінним життям. Нікому не бажав ні зла, ні тим більше смерті. Й ось їх не стало, а з ними не стало і їхніх світів, дорогих і близьких їхнім рідним, друзям, сусідам. Щось батько не договорив синові чи дочці, або навпаки, щось дружині, або вона йому не висловила ще раз, який він їй дорогий. Зникають тисячі світів і всі ми стаємо біднішими й осиротілішими. І налягає на душу така печаль, що годі й витримати. А ще коли з кожним днем читаєш про збільшення числа загиблих дітей, нашого українського цвіту, що так і не дасть вже плоду, то біль і лють стають вже безмежними. Безмежний біль, безмежна лють і безмежна ненависть до загарбників і їхнього російського світу. А поруч безмежна шана і вдячнісь нашим хлопцям й дівчатам, що, навіть поранені не втрачають сили духу й віри в Україну й готові до останньої кулі в набої бити московських катів. Придивімось уважно до підлих й ненависних нам щілин-оченят Путіна, Шойґу, Гєрасімова, Лаврова, цієї конячої морди, — це очі холоднокровних катів, варварів й убивць. У цих потвор давно зникло все людське, якщо воно колись у них і було. — Це вже нелюди, упирі й вурдалаки. І вони це усвідомлюють, бо знають, що у світі справжніх людей їм вже ніколи не жити. — У світі вільних людей вони — безжальні злочинці й місця там їм немає, тільки — суд і кара на смерть. Ненависний і підлий псевдо-дипломат, а точніше — кат, — Лавров плямкає про допомогу нам з боку країн НАТО, яка тільки продовжує аґонію України, насправді знаючи, що в аґонії сама Росія із своїм смердючим рабським народом та усіма кремлівськими виродками. І на краплину я не маю дожних сумнівів у нашій перемозі, бо неможливо перемогти світ, що спирається на дивовижний героїзм, як влучно сказав американський Президент Дж. Байден, українського народу Від себе скажу, що на кращу його частину, що вже позбулася колоніальних московських пут, але й постколоніального сміття, тобто всяких різних перевертнів, лакуз й прихвоснів Кремля у нас ще вистачає. І тільки після перемоги в нашій Україні виключно все «русскоє», а точніше — імперсько-московське, має зникнути раз і назавжди, піти у небуття всі колоніальні пам’ятники, у тому числі й совєцькі, бо СССР був тільки вдалим оманливим винаходом манкуртів, творців нової большевицької, вкрай тоталітарної й диктаторської московської імперії, у стократ жорстокішої і безжальнішої за свою попередницю царську. Всі оспівувачі імперій різних зразків на чолі з такими собі пушкіними й лєрмонтовими, всі їхні толсті, достоєвські й солженіцини, імена їхніх т.зв. мистців і композиторів мають зникнути з наших вулиць і площ, й взагалі з нашої свідомості. Перед нами постає увесь світ, багатий та глибокий, духовно й культурно набагато ближчий нам своєю гуманістичною наповненістю. Ним і маємо збагачувати нашу національну культуру та свій внутрішній світ. Прикро, що частина українського населення ще звикла слухати московитську мову по телебаченню, радіо, в автобусах, дивитися дешеві фільми в моксельскій мові. Я тепер тільки називаю кацапів-різунів «мокселями», бо це їх одвічна назва. Не менше мене тепер турбує й те, що багато підприємств ще й досі мають різні чужинецькі назви.

…А ще, що дуже важливо, — з української мови мають зникнути слова «росія», «рускій», як давно, понад 14 років поспіль, це вже робить автор книги «Незбагненна Лохвиця — Планета Українського Світу. Незнищенні терени українства: Сенча, Чорнухи, Заводське (Янишпіль) та інші поселення Лохвицького краю в світовому обширі. — Історія, постаті, події, звичаї, постаті, світлини» (2023) — письменник-документаліст, адвокат-правозахисник, з дозволу сказати, «український буржуазний націоналіст», — Олександр Панченко, селянсько-хутірський хліборобский син світлої пам’яті Івана Панченка й Галини (з дому — Шевченко), народжених в страшні часи Голодомору, відповідно у 1932-му та 1933-ьому роках.

Отже, від часу прочитання цієї передмови до книжки та самої книги Олександра Панченка для всіх нас мають бути лише такі назви — московія, московщина, московини, москвини й москалі чи навіть «кацапи» чи «кислобздії» або ж «мокселі» і, то лише (!) з маленької літери… — Так їх називали наші предки, так маємо називати їх і ми, з роду-племені українці й українки. Влада ж має зробити все можливе, щоб потворна московитська мова зникла з України, щоб на українській землі у неї не було жодних перспектив. Тільки тоді ґасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» буде втілене в наше життя повністю й українці звільняться культурних та духовних пут ненависної їм московської імперії абсолютного зла.

Але своє переднє слово до книги українського вченого, громадського діяча й правозахисника полтавського просвітянина Олександра Панченка, що натепер замешкав у Лохвиці, наповнене своїми власними рефлексіями, спогадами та роздумами, я все ж закінчив віршем-присвятою нинішнім захисниками України авторства Ірини Мацкової «Мої соколики, сини…».

«Мої соколики, сини…
Куди ж ви йдете?
— До війни.
За волю мамо, воювати
І рідну землю захищати!
Країну злагоди й любові –
Такої хочемо ми долі!

Сади вишневі, щоб цвіли,
А в них співали солов’ї,
Народна пісня там лунала
Дитину мати колисала
Під звуки мирної землі, 
Такої долі хочем ми!

Щоб хлопець дівчину кохав,
А горя, злиднів і не знав,
Щоб в них були щасливі діти, 
Вже досить у неволі жити,
Вже досить крові і війни!
Такої долі хочем ми!

Не плачте, мамо,
Не журіться,
А вірте, Богу помоліться –

Сини повернуться з війни!
Такої долі варті ми –
Народ Великої родини
Франка, Шевченка — України!..»

Які ж тільки глибокі й чудові рядки вірша української поетеси! — Читаєш, думаєш, страждаєш й твоєї серце щемить, а душа повниться світлом, надією й чистотою… — То ж, Вперед, дорогі мої брати і сестри, українки й українці, до повної й остаточної Перемоги України над кривавою, підлою й підступною путінською московією, аж остаточного її краху, небуття й забуття, би ми дійсно є: «…Народ Великої родини Франка, Шевченка — України!..»

Голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», громадський діяч й політик, народний депутат України кількох скликань ВР Микола Кульчинський