Станіслав Захаревич один з наймолодших керівників сільрад у Запорізькій області. Головою Софіївської громади Бердянського району його було обрано у віці 29 років.  Люди довірили йому цю посаду через його відвертість, скромність та щире бажання змін.  У Захаревича в підпорядкуванні є 11 населених пунктів, де до повномасштабної війни проживало майже 4,5 тисячі осіб. У 2022 році він пройшов через окупацію, російський полон та створив центр допомоги своїм людям у новому місті. Спеціально для 061 голова громади розказав про те, як він 34 дні провів у тюрмі через те, що не захотів працювати на окупантів, як загарбники чинять терор проти мирного населення і якою він бачить свою місію після деокупації.

Станіслав родом з села Нельгівка Бердянського району. Навчався він в Бердянському державному педагогічному університеті за спеціальністю «вчитель історії та правознавства» та «управління навчальним закладом». Пізніше він отримав освіту юриста та управління об’єднаними територіальними громадами. Після університету приїхав викладати у рідну школу вчителем історії та географії. У квітні 2016 року він прийшов працювати у місцеве самоврядування. Саме з цього часу і розпочинається його історія.

Від вчителя історії з сільської школи до наймолодшого депутата і голови громади

В політику прийшов, коли працював вчителем на повну потужність в двох школах – в рідному та сусідньому селі. До мене приїхав один з місцевих депутатів, якого я знав ще змалечку та запропонував мені балотуватися в районну раду – тоді це був Приморський район. Округ там був три населених пункти і для мене тоді це було доволі проблемно, бо ніякого досвіду в мене не було. Я посміявся та все ж вирішив спробувати свої сили.

Виборча кампанія на місцевих виборах восени 2015 року здалася мені дуже важкою, але виборці мені повірили і так я став у свої 23 роки наймолодшим депутатом за всю історію Приморської ради. В 2020 році були вибори вже до об’єднаних територіальних громад. Я тоді балотувався у депутати Коларівської сільської ради. Так вийшло, що я ці вибори також виграв. Пізніше обраний сільський голова запропонував мені стати його заступником. Я погодився і вже на першій сесії затвердили мої повноваження. Проте, на превеликий жаль сталася трагедія і через два місяці після початку роботи сільський голова загинув… Сталася аварія через погодні умови. У цей міжвиборчий період обов’язки голови виконувала секретар, а я як єдиний заступник допомагав. Ситуація була непростою, всього я розказати не можу. Проте стояв вибір: чи балотуватися мені на голову сільради чи ні. Мені було 29 років, досвід вже ніби був, проте я не дуже горів бажанням займати таку посаду. Команда покійного голови мене вмовила. Передвиборча компанія була досить брудною – оплачували пости в Telegram-каналах про те, що я вивожу гроші в офшори, листівки з матюками про мене розкидали по населеним пунктам Проти мене була більшість діючих політичних партій та я не користувався підтримкою якихось великих структур. У мене немає ні зв’язків, ні великих грошей, ні транспортних засобів, окрім велосипеду. Я звичайний вчитель, у мене окрім мами немає навіть інших родичів. Я не розраховував, що зможу виграти з різницею більш ніж 500 голосів і з загальним результатом в 63%.

Коли я почав працювати, то у мене не було заступника, його і по цей день немає. Лише я, секретар і тоді ще був керуючий справами. Проблема сільської території полягає в кадрах. Нібито і кандидати є, але якість залишає бажати кращого. Нам вдалося провести велику роботу щодо сплати податків серед тих, хто до цього був «в тіні», ми створили фонд розвитку села. Разом прийняли рішення, що коли є надлишок коштів, після закриття захищених статей, то ми розподіляємо частину між всіма селами пропорційно надходженню податків. За розмірами наша громада 7, тобто одна з найменших в районі, але за кількістю залучених коштів на початку лютого 2022 року ми посіли третє місця після міста Бердянська і Приморська. Це при тому, що в нас немає своїх депутатів в обласній раді. На жаль, освоїти ці кошти через війну нам не вдалося. Хоча ми розпочали ремонт школи і у нас було багато планів по розвитку громади та війна і окупація все змінили.

«Мені говорили, що я маю виїхати, проте я вважав, що якщо я виїду, то це буде зрадою мешканців»

На початку лютого я розмовляв з різними людьми щодо повномасштабної війни. Я вірив в таку можливість, а після евакуації посольств ця думка укріпилася. Близько 5 години 24 лютого мене зателефонувала одна з керівниць шкіл. На території громади було тихо, ніяких вибухів, ніяких звуків. Ця жінка мені в сльозах каже про те, що телефонували батьки з під-Мелітополя, там бомблять і вона питає мене: «чи правда, що війна розпочалась»? Я не знаю, чому але я їй впевнено сказав: «Ні, це неправда. Війна не розпочалася. Хто вам це сказав?». Досі не розумію, чому я так зробив, можливо, щоб її заспокоїти. Вже через декілька секунд я відкрив телефон і побачив останні новини…

Ми були готові до спротиву – ставили бетонні блоки на в’їздах до сіл, збивали знаки, думали, що у нас буде своя тероборона і ми будемо захищати територію, але не склалося. Вже на третій день повномасштабного вторгнення ворожа техніка розпочала свій рух на території нашої громади. У людей була паніка, страх. Той, хто не бачив це на власні очі, ніколи не відчує того з екранів. Коли ти просто бачиш ці сотні одиниць бронетехніки, то це справляє гнітюче враження. Ми намагалися координувати дії між різними силами. Відстань між крайніми населеними пунктами в моїй громаді майже 30 км. Тоді як раз зникло пальне, були проблеми з хлібом, благо у нас були два підприємства які змогли налагодити виробництво і забезпечити людей. Через кілька днів розпочався рух біженців з Маріуполя до Запоріжжя. Наші люди зустрічали маріупольців, ми розселяли їх у дитячі садочки, будинки культури. Місцеві жителі багатьом надавали прихисток, віддавали їм останній бензин, продукти, все. В березні на території громади в районі Софіївського перехрестя та Зеленівці вже встановили блокпости. Вдало спрацювали наші партизани, що спалили бензовоз і БТР. На жаль, частина з них зараз зникла безвісти, а частина знаходиться у полоні.

16 березня мені зателефонувала одна з працівниць сільради в Зеленівці та повідомила, що зі мною хоче поговорити якийсь «командир». Очевидно, що жінка була налякана. Мене шукав командир загону ДНР, які там стояли. Цей чоловік на ім’я Андрій повідомив, що він головний і почав допитуватися, чому це в селі не горить світло. Тоді ж був режим світломаскування, введений по території усій області. Орки почали вимагати, аби я ввімкнув світло, бо в іншому випадку постраждають місцеві мешканці. Я подзвонив до керівництва у Запоріжжя і мені сказали, що якщо мова йде про питання безпеки, то світло можна увімкнути. Ми це зробили тоді лише на одній вулиці, де стояв їх блокпост.

Коли потік маріупольців знизився, то ми свої сили зосередили на тому, аби доставити гуманітарний вантаж із Запоріжжя. Першим ризикнув один з наших старост, який на власному авто поїхав у Запоріжжя під обстрілами та ударами градів за ліками. Це була наша найважливіша потреба, бо першим, що зникло крім пального були медикаменти. Ми розподілили отримані ліки між всіма нашими населеними пунктами. Коли нам вдалося на шкільному автобусі відвести біженців до Запоріжжя, то на зворотному шляху автобус заповнили гуманітарною допомогою. Ми її швидко розподілили – там були переважно продуктові набори та памперси. Ми зі своєї сторони готові були ще направити автобуси, проте гуманітарний коридор повністю припинив свою роботу.

Ми допомагали виїжджати нашим хлопцям з окупації, що потім ставали добровільно до лав ЗСУ. Хоча допомагали, то голосно сказано, швидше порадою могли зарадити. Мої колеги на початку квітня майже всі виїхали і я залишився одним з двох сільських голів, що лишилися на території. Мені говорили, що я маю виїхати, проте я вважав, що якщо я поїду, то це буде зрадою мешканців. Вони ж мене обрали зовсім нещодавно і тут перші труднощі (хоча війна – це доволі серйозні труднощі), але як їх покину зараз. Тоді ж були ще проблеми з доставкою пенсій та соціальних виплат через роботу «Укрпошти». Я не міг покинути своє населення, хоча і розумів, що рано чи пізно за мною прийдуть.

Викрадення, погрози та ув’язнення в колонії

25 квітня 2022 року одразу після Великодня мені зателефонувала жителька Софіївки з центру громади та повідомила, що мене шукає окупаційна поліція. Потім мені подзвонили мешканці Зеленівки. Я був того ранку у себе вдома в Нельгівці. В мене було десь 40-50 хвилин до моменту їх візиту. Я би міг виїхати з дому, проте я розумів, що якщо вони захочуть, то все одно мене знайдуть. Прибула поліцейська машина прямо до мого двору. З неї вийшло троє їх представників – один з них був ДНРвець, а ще двоє – місцеві зрадники поліції. Вони запитали мене хто є і сказали, що я маю їм надати паспорт і документи на освіту. На моє уточнення, які саме документи потрібні, то вони сказали, аби я приніс дипломи з додатками. Я віддав їм три дипломи, а вони мене запитали: «а где четвертый?» Я був здивований рівнем їх поінформованості – вони знали про мене геть усе до найменших дрібниць.

Документи вони сфотографували та сказали, що вони уповноважені запропонувати мені посаду тимчасово виконуючого обов’язки мера Приморська. Я відмовився. У нас окрема громада, що немає жодного стосунку до цього міста. Я їм пояснив, що в мене 11 своїх сіл і Приморськ мені не потрібен – в мирний час я туди не балотувався, а зараз тим паче. Вони поставили мені ультиматум та повідомили, що вибору я не маю. «Вы даете сейчас согласие и с вами встречаются нужные люди. Если надо, то будет и ваша громада, и Приморск. Если вы не согласитесь, то будет по-другому», — сказав мені один з них. Поки в нас відбувався цей діалог, то до мого подвір’я почали підходити люди. Село в нас невелике – трохи більше 300 жителів і за півгодини люди з різних куточків села вже знали, що відбувається. Там були і перепалки і багато всього. Мої візитери телефонували декілька разів ФСБшникам та іншим «орко представникам». Врешті-решт вони мені повідомили про те, що я маю кудись проїхати з ними. Жінки підійшли до машини і сказали, що мене не заберуть, наші місцеві підприємці пригрозили перекрити виїзд. ДНРівець заявив, що зараз сюди приїде армія і постраждають люди. Я попросив своїх односельців відійти і сів до цієї машини.

Мене повезли до відділку поліції в Приморську. Дорогою зі мною розмовляли вже не так ввічливо, як при людях біля двору. Вони з матюками повідомили, що поки ми доїдемо в мене є ще можливість погодитися по-хорошому, якщо я цього не зроблю, то мене відправлять до колонії №77 в Бердянську, де мене зламають. Коли мене привезли до поліцейського відділку, то завели в один з кабінетів і посадили за стіл. Напроти мене почали заходити різні представники поліції з числа місцевих зрадників. Кожен розповідав свої задушевні історії, як вони рятують сім’ю, допомагають людям і що я маю погодитись. Далі в кабінет зайшли двоє в масках. Одного з них звали Андрій і він був з ДНР, а другий — заступник начальника Бердянської поліції з України. Вони почали мені показувати кадри боїв з Маріуполя, примовляючи, що Азов робить таке, Азов робить сяке… Я чесно сказав, що зараз побачив незрозуміле відео, зафільмоване з вікна, де в сусідній будинок пролітає мина, де там Азов я так і не побачив. Їх це розлютило. Вони мене шантажували, що якщо я відмовлюсь, то сюди поставлять ДНРівця і моїм людям буде кранти, а винуватим буду я. Один з днрівців почав говорити, що він теж на початку відмовлявся, та його посадили на підвал, били там, катували і він передумав. Натякнув, що це саме чекає і на мене. Я просто мовчав. Мене вивели в коридор, де сказали, що зараз будуть заходити депутати міськради, керівники комунальних підприємств, підприємці Приморська, щоб мене вмовити.Я побачив, як привели одного з депутатів з опущеною головою і сказали: «Это ваш будущий мер, он, правда, еще не согласен, но это вопрос времени». Потім притягли якогось керівника КП, який зашмигнув в найближчий кабінет. Через відстань показували, як керівнику одного з підприємств видають перепустку для проїзду блокпосту окупантів зі словами: «смотри с нами все работают, один ты выпендриваешся». Лише потім через 8 годин поспіль вони додумалися мене обшукати і повідомили, що мене забирають.

Мені наказали знову сісти в машину. Перед виходом ще в кабінеті вони сказали, що, якщо я не погоджуюсь, то мені дають добу на виїзд. Я сказав, що якщо вибору немає, а на них працювати я в жодному разі не буду, то, звичайно, що буду виїжджати. Вже в автомобілі після проїзду блокпосту вони передумали. Повідомили, що зараз викидають в поле. Я цю місцевість знав, йти мені додому пішки потрібно було близько 40 км, проте для мне це не проблема. Але цього не сталося. На голову мені накинули чорний пакет і затягли моєю курткою. Я приблизно розумів по дорозі, що ми їдемо до Бердянська. Коли авто зупинилося і з мене зняли цей пакет, то я зрозумів, що знаходжусь або на території якогось підприємства закритого типу, або колонії. Я побачив колючу проволоку з великим парканом і якусь будівлю з воротами. На території працювали цивільні люди і навкруги були військові з автоматами.

34 дні в полоні окупантів

Першим, кого я побачив в колонії, був невисокий чоловік кавказької зовнішності, що був повністю екіпірован і стояв в чорних окулярах. Він запитав кого йому привели, а після почав читати мені мораль, що я кидаю свій народ. Вони мені перед цим ще розказували, що нібито провели якесь соцопитування серед жителів Приморської громади і результат показав, що мене хочуть бачити мером. Я розумів, що це брехня і ніяке соцопитування під час війни ніхто проводити не може. Дагестанці казали, що я маю подбати про своїх людей та погодитися. Все це відбувалося на таких емоціях, що я не витримав і сказав: «Бери вже свій автомат і стріляй в мене. Далі в нас відбувся приблизно такий діалог:

—За что же тебя стрелять?

—А за что меня в тюрьму кидать?

—За то, что ты не хочешь быть со своим народом

—Но я был со своим народом, пока вы меня не забрали. Там ведь был мой народ.

—Ты не хочешь быть с Приморском.

—Приморск не мой, это не моя громада.

—Но это же бывший твой Приморский район…

Логіки там годі було й шукати. Вони відправили мене в камеру зі словами «добре подумай до завтра». Мене завели на карцер – це окрема будівля, де тримали в’язнів, що провинилися. В моїй камері вже було двоє осіб – колишній військовий та цивільний чоловік. Ні на наступний день, ні через день за мною ніхто не прийшов. На четвертий день пролунав дзвінок в карцері і всі в’язні побігли в туалет. Я не розумів, що відбувається та люди перешіптувалися, що приїхали «фейси»( сленгове від «співробітники ФСБ, — прим. ред). Мені вже було все одне, бо я був у відчаї та розумів, що випускати мене ніхто не збирається. З сусідньої камери вивели чоловіка і наступні півгодини всі ми чули суцільні крики, схлипування, знущання та чоловічий сміх. Назад його принесли, бо він не міг ходити. Пізніше з’ясувалося, що вони катували 70-річного дідуся з міста Приморська, якого обвинувачували в тероризмі. Потім до камери прийшов військовий і сказав, що настала моя черга.

Мене завели до катівні. Там був залізний стіл, дві металеві лавки, посередині були дві великі ємності з водою десь по 80 літрів. На протилежній стінці були дві полички, які були заставлені різним приладдям – колючі, ріжучі, рубаючи, електроінструменти. Підлога була залита водою та кров’ю. То були ще ті спецефекти, особливо після останніх годин. На місці були двоє людей в масках, та двоє без масок. Один з них той Андрій, який мене привів. Він з претензією сказав, що мене шукають по усьому Facebook та кажуть, що мене вже закатували та вбили. Він запитав чи погоджуюсь я на їх пропозицію. Я відповів, що не згоден і просив мене відпустити. Казав, що не хочу працювати вже ні при Україні, ні при Росії, я взагалі не хочу працювати. Вони мені говорили, що такий варіант не підходить: або я погоджуюсь, або мені ламають ноги. Один з чоловіків почав лаятися, що пора вже проводити роботу зі мною, а ні ці вмовляння влаштовувати. Він взяв кувалду та двом в масках наказав тягти мене. Ці кати беруть мені під руки і останнє, що я пам’ятаю, що в мене питають, чи ламати мені ноги або ж мені є що сказати. В мене зник дар мови і я вже просто махав головою. Не знаю, що саме тоді сталося – можливо я відчув, що вони цього не зроблять, можливо вплинув той резонанс в соцмережах, але їх головний показав відбій і мене знов кинули в камеру. Загалом я там пробув 34 доби.

Одного дня дагестанець, що був там ніби начальником тюрми повідомив мені, що мене ось-ось мають випустити. Це було 6 травня. Але ні в той день, ні на наступний ніхто не приїхав. Ввечері мені сказали, що я занадто зухвалий, впертий та ідейний та ніхто мене не випустить. Через декілька днів до моєї камери прийшли дагестанці та почали мене обзивати чекістом, засланим казачком та СБУшником. Мені повідомили, що я буду сидіти тут місяцями тепер, поки не згнію. Я не розумів в чому справа. Але тут важливо згадати такий аспект: на території колонії були полонені, а були в’язні, що потрапили за грати ще при Україні. Останні виконували роль обслуги – допомагали військовим ремонтувати техніку, готували їжу, носили щось. Ось саме вони і повідомили, що я нібито провожу якусь контрпропаганду та розказую про український наступ. Мене не зачепили, але на тиждень закрили мені свіже повітря та «кормушку».

У камері, щоб ви розуміли цілодобово працювало опалення. Там були дві великі батареї на невеличку площу, де нас було лише троє. Було градусів 35, а коли в травні почало теплішати, то це була просто баня, з якої ти не можеш вийти. Коли трохи привідкрите вікно за решітками, то можна хоч трохи піднятися та вдихнути свіжого повітря. Цивільних полонених виводили на двір один раз на тиждень не більше ніж на півгодини, військових взагалі не випускали. Я перші 11 днів взагалі не їв та виливав це все в парашу. Їсти давали вранці чай та кашу, в обід суп та кашу, а ввечері кашу та чай.

В мене вже не було ніякого страху, лише відчай. В якийсь момент я усвідомив, що можу не вийти звідси. Я втратив надію на те, що мене випустять. Сподівався лише на те, що прийдуть українці та рознесуть це все (сміється). Найтяжче було те, що ти не знаєш, що відбувається на волі. Я боявся тортур, але, мабуть, найбільше переживав за свою матір, бо знав, що вони з нею зробили.

28 травня один з полонених повідомив, що за мною приїхали ФСБшніки. Мене вивели до адмінбудівлі, де мене чекали 4 людей в масках. Я їх назвав «люди зі скляними очима», бо у будь-якої людини є емоції. Люди виражають гнів, лють, ненависть, презирство, злорадство тощо, а в них не було нічого… Вони займалися катуванням в’язнів, цивільних. В карцері крім 70-річного дідуся були ще діти 16 років, була жінка в камері напроти. Вони нікого не шкодували. Жінок та дітей ніби не катували, проте застосовували психологічне насильство та сам факт ув’язнення без будь-яких умов – це вже протиправно.

ФСБшники повідомили, що випускають мене за трьох умов: мені заборонено виїжджати під страхом смерті, не можна казати нічого поганого про росію та заборонено звільнятися, доки не призначать нову владу. Я зауважив, що під російським прапором працювати не зможу, вони мене обматюкали, але махнули рукою. Сказали, що коли призначать свою владу, то я маю заткнутися і піти працювати вчителем до школу.

Фото до і після полону

Життя в окупації та афера з виїздом «під прикриттям»

За час проведений в полоні я схуд на 8 кг. Я чітко усвідомив за ці 34 дні, що в спокої вони мене не залишать, в жодному разі. Так і сталося. Після мого повернення вже через кілька днів до мене додому прибув бойовик ЛНР Кічигін, якого не так давно підірвали. Він почав мене тероризувати. Мене викликали до міста Бердянська та вимагали, щоб я надав списки пенсіонерів, дав дані керівників різноманітних закладів. Я відмовився. Мене обіцяли знову кинути до тюрми і тепер вже назавжди. Він дав мені строк на складання списків до п’ятниці.Наступного дня ми виїхали з матір’ю в одне із сіл Мелітопольського району. Ми поселилися в кілька сотень метрів від блокпосту ДНР. Я сказав, що там принаймні ФСБшніки та поліція мене шукати не будуть. Вже 13 червня за нами приїхав перевізник, якого мені допомогла знайти одна з працівниць військової адміністрації, бо до цього ніхто не хотів братися за вивезення людини, яка мала нещодавно такий бекграунд з ув’язненням. Мені ж прямим текстом сказали, що якщо мене піймають на блокпосту, то мене вб’ють.

Мені довелося виїхати, скажімо з трохи зміненим прізвищем. За легендою я простий вчитель географії, що вивозить матір на операції в лікарні. У мами сильний варикоз на нозі і це видно неозброєним оком. Списки були на передостанньому блокпосту в Василівці. Всього блокпостів на шляху було 14 і на кожному мене витягали. Я знав, що вони іноді гуглять на блокпостах, але мені пощастило, що в їх уяві голова села не може бути таким молодим. У Запоріжжі у нас не будо ні рідних, ні друзів. Я не знав навіть, де ми тут будемо ночувати. Ми поселилися з матір’ю спочатку в гуртожитку, з часом орендували однокімнатну квартиру без будь-яких умов. Я не знав з чого мені починати і не мав сил після полону. Перші тижні мене просто кидало зі сторони в сторону.

Коли я прибув у липні, то передавав все на громаду та зрозумів, що потрібно обслуговувати і переселенців, бо дуже багато людей приїздило до Запоріжжя. Мені потрібно було знайти приміщення – я звернувся туди, де отримали інші громади, але вільних місць вже не було. Мені пощастило познайомитися з підприємницею, що безкоштовно віддала нам в користування свій офіс. Я зараз сплачую лише за комуналку. У нас є тут можливість надавати різноманітну допомогу, консультувати людей та частина приміщення використовується як склад.

Найбільшою проблемою є дефіцит ліків. У сільській громаді не має проблем з їжею, проте ліки…Наприкінці червня я відправив дві партії ліків туди на дві амбулаторії, у липні та серпні відправив чергові партії, в тому числі з профільними антибіотиками. У вересні нам вдалося організувати адресну доставку ліків – люди заповнювали Google-форми, де прописували необхідні та специфічні медпрепарати, що їм необхідні. Також ми передавали продуктові набори для жителів сіл. З цим допомогла військова районна адміністрація. З кінця вересня вже був повністю перекритий проїзд на окуповані території, вони почали все викидати і більше ми не могли доставити гуманітарну допомогу

Коли я переїхав до Запоріжжя, то почав звертатися до різних фондів щодо надання допомоги з ліками для людей нашої громади. Багато хто казав, що спершу вони помагають містам та селищам і лише в останню чергу якимось селам. Коли моя історія привернула увагу журналістів і почали з’являтися на ТБ сюжети, то мені вже дзвонили і казали, що для нашої громади знайшлися ліки. Я познайомився тут з безліччю людей, що не мають жодного уявлення, де знаходиться Софіївська громада, не знають хто я такий, але вони надали такий об’єм допомоги моїм переселенцям та мені особисто, що я був неймовірно здивований. Це неоцінений внесок. Ця допомога дуже величезна та суттєва. Я вдячний всім тим небайдужим людям, що безкорисливо допомагає тим, хто цього потребує.

Як живе Софіївська громада в окупації: терор мирного населення, шалені ціни та колаборанти

Ситуація на території громади дуже складна, хоч там і не ведуться бойові дії, але постійно пересуваються війська окупантів. Найжахливіше – це терор мирного населення. Там постійно проводилися облави, навіть, цього місяця було декілька вже. Шукають учасників АТО/ООС, проукраїнські налаштованих мешканців, активістів. Вони жорстоко б’ють людей. Я знаю, що після мене з моєї громади близько 40 людей пройшло через їхні буцигарні, катівні і.т.д. Є хлопці, що перебувають в полоні не один місяць за фальшивими звинуваченнями. У людей відбирають будинки, приватне майно.

Якщо в Бердянську та Приморську гауляйтерів призначали в період квітень-травень, то за період коли я був на території, то жодного псевдо керівника не призначили. Російської влади там взагалі не було, а першого гауляйтера призначили вже наприкінці червня більше ніж через два тижні, після мого від’їзду. Навіть коли я був у полоні, їм не вдалося переманити на свою сторону жодного керівника комунального закладу чи працівника сільської ради, окрім підприємців-колаборантів. Серед керівників усіх ланок, тільки одна директорка школи, яка звільнилася, зрадила Україні і пішла працювати на орків. Усі інші працювати на окупантів не стали.

Зараз в окупації панує система скажених цін і її ні з чим не зрівняти. Вижити людям в таких умовах надзвичайно складно. Це стосується продуктів,предметів гігієни, одягу, ліків. Вони встановили штучний курс, де 0,9 гривні = 1 рублю.Наприклад, не найкращі цукерки коштують від 700 до 1000 рублів за кг. Жителі про шоколад кажуть так: обгортки різні, усередині гівно однакове. У селі завжди користувалися попитом калоші для роботи. Тут вони коштують від 400 до 700 рублів. Дитячі куртки продають щонайменше за 5-5,5 тисяч рублів. Жіночі засоби гігієни вартують сотні рублів за упаковки, дитяче харчування – 1500-1700 рублів за банку, памперси – 700-900 рублів.До речі, місцеві підприємці ще займаються здирництвом. Наприклад, дріжджі в Бердянську коштують50 рублів, а в магазині селі 80-90 рублів. Оркизараз завозять ліки на фельдшерські пункти по шаленим цінам, зокрема і українського походження. Звідки вони в них? Люди які раніше проїздили через Василівку, в них ліки або викидали з авто, або насильно відбирали. Люди раді бачити ліки українського виробництва, бо на російські медикаменти надходить ДУЖЕ багато скарг через їх погану якість та низький ефект.

Мені щодня надходять повідомлення з громади. Людям вписують борги в комунальні плітіжки. При оплаті поштарка не видала одній жіночці решту з 500 рублів, а сказала, що начальство заборонило видавати решту, а надмірно сплачені кошти можуть лише перейти на наступний місяць. В магазинах така ж історія – людям пропонують набирати товар на ту купюру, з якою вони прийшли або ж залишити гроші «на майбутнє». Знаєте, якщо раніше в маленьких магазинчиках використовували «зошит для боргів», то тепер є так званий «зошит депозитів». Крім того, є випадки фальшивих купюр. Минулої п’ятниці в одному з сіл видавали по десять тисяч рублів п’ятитисячними купюрами. Одна з тих, хто ці гроші отримав поїхала на оптову базу в Бердянськ за покупками і там їй сказали, що ці рублі фальшиві.

На жаль, серед пенсіонерів є не мало колаборантів. Найчастіше отримують і українську пенсію, і російські виплати та гуманітарку. Проте, водночас мені відомі факти, коли люди беруть російські виплати – переводять їх в гривню і донатять на ЗСУ. Дуже багато наших людей повиїжджало. Звісно, в містах цей відсоток вищий, але різниця в селах доволі суттєва: в одному виїхало 10%, а в сусідньому майже 50%. Все залежить від ситуації в населеному пункті. Найбільша кількість евакуйованих з села Єлісеївка. Це українське село, бо в мене усі села вони відрізняються ще за національної ознакою – українські, болгарські та українсько-російські.Зараз ми працюємо з переселенцями і намагаємося забезпечити їх усім необхідним – продуктами, засобами гігієни, ліками, дитячим харчуванням та памперсами, є набори для людей з інвалідністю. Для дітей організовуємо свята та різноманітні заходи з подарунками.

Місія на майбутнє: як відновити життя після війни

Ви навіть собі не уявляєте, як наші люди радіють бавовні. У нас в двох селах було влучання по базам та складам російських військових і це сильно укріпило дух. Дуже важливим фактором було звільнення Херсону – наші жителі цьому страшенно раділи та навіть висилали мені фото, як вони святкують. Люди дуже чекають на звільнення усіх наших територій. Окупація – це трагедія. Дуже часто вона розбиває родини. Наприклад, мати організовує проведення референдуму, а син воює за Україну чи гауляйтерка працює, а син –підприємець знаходиться у Запоріжжі. Таких випадків десятки.

В нашій громаді, на щастя, поки не було, ніяких руйнувань чи пошкоджень. Я впевнений, що буде складно, проте ми зможемо відновити нормальне життя. Більш за все мене тривожить думка, що багато хто з наших людей вже не повернеться додому.

Вважаю, що найнеобхідніше після закінчення війни – підтримати наших людей на території та посприяти її відбудові.

Найперше завдання, яке я поставив перед собою – зробити все можливе, аби кожен з колаборантів поніс відповідальність. Я вже створив певну базу з фото- та відео- доказами за допомогою свідчень місцевих жителів щодо колаборантів по освіті, управлінню та підприємців, а також всіх тих, хто пресує та здає проукраїнських жителів. Наприклад, фельдшер — це нібито медична професія і не припадає під дію закону, проте є фельдшери, що ходять по будинках з російськими військовими і проводять пропаганду. Публічні заклики до порушення територіальної цілісності та приєднання до держави-агресора – це і є форма державної зради, що не пробачається. Я за індивідуальний підхід, збір доказової бази та свідчень.

Я знаю, що після деокупації будуть конфлікти. Зокрема, між тими проукраїнськими жителями, що весь цей час терпіли і знаходилися під постійним тиском, тими хто не був явним колаборантом, проте підтримував якимось чином «руський мир», а також переселенцями, що змушені були в одну сумку скласти все своє життя і поїхати світ за очі. До речі, найчастіше будинки тих, хто поїхав, окупанти розграбовують, їх майно знищують. Частина наших людей пройшла через катівні… Нас чекає багато складної роботи. Важливо, відділити зерно від полови та зробити об’єктивний аналіз, хто в чому винен та хто ні. Я знаю, що орки зараз маніпулюють суспільної думкою та нав’язують їм тезіс про те, що нібито для України усі хто лишився в окупації автоматично зрадники.Я своїм людям завжди говорю, що це неправда.Дуже хочу побажити тим, хто перебуває в окупації терпіння та віри – Україна обов’язково переможе, звільне свої території і цей жах точно закінчиться.