«Ми були першими з добровольчих підрозділів, які 24 лютого прийшли на допомогу ЗСУ». Інтерв’ю з начальником штабу «Фрайкору» Богданом Войцеховським, — ФОТО
Інтерв’ю з начальником штабу харківського добровольчого підрозділу «Фрайкор» Богданом Войцеховським.
«Фрайкор» — один з найбоєздатніших добровольчих підрозділів країни. Саме його бійці 24 лютого встали на захист Харкова разом зі Збройними силами України і не дали російській армії захопити місто. На рахунку «Фрайкору» не одна успішна військова операція, в тому числі під час контрнаступів сил оборони навесні і восени на Харківщині. Зараз підрозділ продовжує успішно виконувати бойові задачі і просувати лінію фронту.
Редакція сайту 057 поспілкувалась з начальником штабу добровольчого підрозділу «Фрайкор» Богданом Войцеховським. Він розповів про історію створення «Фрайкору», бойовий шлях підрозділу, неминучість повномасштабного вторгнення РФ, оборону Північної Салтівки, перші дні війни без сну, бій з ГРУшниками за 134-у школу, дві спроби захоплення Харкова, трагічну загибель Героя України Георгія Тарасенко, «м’ясорубку» в Малій Рогані, весняний контрнаступ, неготовність росіян до оборони, прорив у Балаклію, розгром окупантів у вересні і багато чого іншого.
-
Почнемо з банального. Скільки вам років? Де народилися, навчалися і жили? Чим займалися до повномасштабного вторгнення?
У вересні мені виповнилося 25 років. Тобто на момент початку повномасштабної війни мені було 24. Я народився в Івано-Франківську, але у 2013 році переїхав до Харкова. Відповідно, встиг взяти участь в Революції Гідності як у Києві, так і Харкові, а також у всіх подіях, які відбувалися у 2014 році. Тобто це харківський «Євромайдан» від другого дня до його завершення, захист Харківської обласної державної адміністрації — був одним із захисників ОДА.
Навчався у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Здобув вищу юридичну та вищу економічну освіту. Безпосередньо перед війною навчався в аспірантурі, писав та готувався до захисту дисертації у НЮУ імені Ярослава Мудрого. Через війну написання дисертації було перервано. Зараз взяв академвідпустку і відклав захист до найкращих часів через те, що я писав в напрямку кримінології, а продовження дослідження в тих умовах, які зараз відбуваються, просто неможливе.
Ну, і звичайно та складова публічної діяльності, якою займався «Фрайкор», була у великій мірі за моєї участі, тому що я був у структурі «Фрайкору», як громадської організації, заступником керівника з громадсько-політичної діяльності.
-
Як ви потрапили у «Фрайкор»? З чого все почалося?
Саме у 2014 році починає формуватися той колектив, який згодом стане «Фрайкором». Тоді я знайомлюся з Георгієм Тарасенко (позивний «Жора» — ред.), нашим першим керівником і лідером. На початку 2014 року у Харкові були активними «Правий сектор», «Патріот України», але ми не належали до якоїсь конкретної структури. До 2017 року ми перебували в орбіті «азовського руху», але через певні внутрішні конфлікти і своє бачення розвитку нашого колективу ми прийняли рішення створювати вже свою структуру під своїми прапорами. У 2017 році виникає організація «Фрайкор».
Ще до виникнення «Фрайкору» у 2016 році я вперше відправився на фронт. Це було в складі добровольчого батальйону ОУН. Восени 2016-го приймав участь в бойових діях в районі населеного пункту Кримське Луганської області.
-
Розкажіть трішки про «Фрайкор» та його історію. Який бойовий шлях пройшов підрозділ?
З 2017-го починається наш шлях як «Фрайкора». Виникли ми 21 травня 2017 року як організація. І одразу зрозуміли, що наш невеликий колектив об’єднувало бажання приймати участь у бойових діях. Нам тоді допоміг «друг Сірко» з Добровольчого українського корпусу. Він сконтактував нас з бійцями 57-ї бригади, які тоді хотіли просунутися вперед і їм було потрібно більше людей. Тобто вони, скажімо так, запрошували добровольців на позиції. І зараз той командир ВОПу, до якого ми приїхали в 17-му році, коли, по суті, почалася історія добровольчого підрозділу «Фрайкор», є командиром взводу у нашому підрозділі. Ми познайомилися, коли групою в сім чоловік заїхали на позиції в районі Донецька.
Наш бойовий шлях почався з виїздів тоді ще в зону АТО. Ми кожного разу їздили до наших побратимів з 57-ї бригади через те, що непогано сконтактувалися і добре та зручно працювали разом. І це, незважаючи не певні складні ситуації. Всі ж, напевно, знають, що час від час відбувалося так зване «полювання на добровольців», коли їх намагалися вигнати з фронту. Але були такі командири, яким на це було все одно. Це як «Балу», як Богдан Сторчак, який був командиром взводу 57-ї бригади і нещодавно загинув. Вони завжди були раді бачити наших бійців.
Ми заїжджали на позиції невеликими групами розміром з відділення або взвод. Так відбувалось через те, що ми там знаходились неформально, а та бригада, яка нас приймала, брала на себе тягар забезпечення продовольством, боєприпасами і так далі. Кожен наш боєць перебував на лінії фронту 2-3 місяці в рік. Хлопці вибирали, на що витратити відпустку чи канікули — на себе чи перебування на лінії фронту з підрозділом. Тобто ми заходили на позиції на повний період ротації бригади. І, відповідно, брали на себе обов’язок, що будемо стояти протягом 6-9 місяців разом з бригадою.
Кожен раз, як приїжджали на позиції, ми намагалися просувати, поки це було можливо, лінію фронту, тобто забирати «сіру зону». Спочатку в 17-му році ми разом з 57-ю бригадою просунулися приблизно на кілометр вперед, потім відстані просування були меншими. Так, в 2017 році відстань до позицій противника була 2-2,5 кілометри, а ми її скоротили до 500-700 метрів.
З 2017-го ми встигли повоювати в районі селища Піски під Донецьком, приймали участь в бойових діях в районі села Павлопіль під Маріуполем. У 2018 році намагалися зайняти позиції в районі Авдіївки, але тоді вже почалося ООС. В той час якраз відбувся перший гучний скандал з вигнанням добровольців з лінії фронту, виникло питання з ДУКом, УДА. Ми також потрапили «під удар». Тому нам не вдалося довго повоювати під Авдіївкою. В подальшому ми верталися в район донецької окружної дороги, у знайомі нам місця. В 21-му році з 58-ю бригадою стояли в селищі Піски. Це було в найближчій точці до Донецька — на так званих «корівниках», які з такою гордістю брали «ДНРівці». Ми якраз дуже багато часу і зусиль витратили на їх укріплення. Сподіваюсь це допомогло тим, хто обороняв дані позиції в цьому році.
-
Скільки бійців у підрозділі і яку техніку «Фрайкор» має на озброєнні?
Щодо чисельності бійців розкрию секрет: «Фрайкор» не є батальйоном, але і не є ротою. Тут не можна казати, за стандартними підходами, батальйон чи рота. Щодо транспорту: ми все ж таки виконуємо роль легкої піхоти і залишаємось добровольчим підрозділом, тобто ми не стали частиною ні Збройних сил, ні Національної гвардії. Наші бійці захоплювали чимало важкої техніки, але ми її обмінювали на інші трофеї у ЗСУ. Вони будуть більш корисні через те, що утримувати важку техніку банально не «по кишені». Наприклад, МТ-ЛБ — там літр палива на один кілометр. Крім того, що потрібно мати ресурс для ремонту важкої техніки, її ще утримувати дорого. Тому ми завжди обирали більш корисні для себе речі. ЗСУ краще отримати 152-мм САУ, а нам — 120-мм міномет через те, що нам практичніше буде їм користуватися. Ми беремо усі трофеї, а далі намагаємось обміняти на те, що буде нам більш корисним і потрібним. Ми користуємось повною номенклатурою всього піхотного озброєння.
Навіть утримувати величезний автопарк — це надзвичайно великі затрати. Приблизні цифри тільки на ремонт — близько 300 тисяч гривень в місяць. І це, якщо не буде розбитих машин, які потрібно відновлювати «з нуля». До того ж більшість машин, які нам передавалися волонтерами, є автомобілями початку нульових і довгої експлуатації. Вони експлуатуються у непростих умовах, тобто на фронті машини можуть не жаліти, оскільки життя людей важливіше за авто. Це робота по полях та бездоріжжю, машини постійно «вбиваються», а їх дуже дорого ремонтувати. Нам ресурсів достатньо лише для того, щоб підтримувати автопарк.
-
«Фрайкор» — це добровольчий підрозділ. Тому випливає логічне питання: за рахунок чого він забезпечується?
За рахунок, скажімо так, власної ініціативи. Це тільки так здається, що для того, щоб існував добровольчий підрозділ, потрібно багато коштів і ресурсів. Коли ми починали, мені було 19 років, Георгію — 20 років. Всі були досить молоді. Я пам’ятаю як тоді мій заступник декана з Національного юридичного університету, який зараз є моїм науковим керівником і бійцем нашого підрозділу, став нашим першим волонтером. І ось перед першим нашим виїздом на фронт він приніс 6 тисяч гривень, за які ми докупили взуття і ще пару чохлів під бронежилети. Інше екіпірування діставали з того, що було з попереднього бойового досвіду. Вдягнулися, поїхали, а решту, скажімо так, здобували на лінії фронту.
Після цього навколо нас почав формуватись і потроху наростав «пул фрайкорівських волонтерів». Вони допомагали нам, тому що розуміли, що у нас було дуже відповідальне відношення до всього майна, яке надавали підрозділу. У нас дуже хороші і близькі стосунки з людьми, що нам допомагають. І потроху почала створюватись матеріально-технічна база. Наприклад, під час перших виїздів на фронт в нас навіть власного транспорту не було. Кожен раз ми шукали волонтера, який довозив нас з великою кількістю речей. Згодом почав з’являтися власний транспорт, який купували волонтери. Безпосередньо перед початком повномасштабної війни все дійшло до того, що на наших складах було заготовлено екіпірування майже на повноцінну роту.
Ми живемо на те, що збираємо на свої картки, та за допомогою відкритих зборів. Допомагають і деякі меценати, які передають більші суми. Деколи благодійні фонди закривають нам ремонт транспорту, оплачують рахунки і так далі.
-
Ще з кінця жовтня західні розвідки попереджували, що Росія сконцентрувала біля кордону з Україною велику кількість військ і може розпочати повномасштабне вторгнення. Наступні місяці більшість населення країни не вірила у початок війни, а влада стверджувала, що нападу не буде. 24 лютого Кремль все ж таки наважився на вторгнення і обрушив на Україну всю свою військову міць. Однак у «Фрайкорі» на це відреагували спокійно і повідомили, що підрозділ 8 років готувався до такої ситуації. Чому ви були впевнені, що повномасштабна війна неминуча? І як саме ви готувалися?
З моменту створення на ідеологічному рівні ми розуміли, що велика війна України і Росії є неминучою. Ми розуміли, що застигла лінія фронту на Донбасі — це тільки передишка. Так, у 2017 році ми не знали, чи нападуть у 22-му році або 25-му. Однак ми знали, що буде велика війна. Були всі підстави вважати, що так станеться. Якщо трохи подивитися за логікою російського керівництва, воно завжди мислило категоріями геополітики. Багато, хто говорить, що геополітика не актуальна у 21 столітті. Однак, коли Путін говорив, що «час підльоту літака НАТО з Харкова до Москви — 3-5 хвилин», було видно, що він мислить категоріями геополітики. Він мислить, що для Росії безпечний кордон буде тільки по Карпатах через те, що це природна перепона від Заходу.
Коли існувала Російська імперія, вони намагалися вийти на якісь «природні рубежі». Тобто це гірський хребет Тянь-Шаню на Далекому Сході, це Тихий океан, це гори Кавказу. А ми, українці, живемо на європейській рівнині. І Вермахт показав, як можна спокійно «гуляти» по цьому простору. Путін і кремлівські ідеологи, які мислять категоріями геополітики, завжди бачили, що Україна знаходиться на рівнині, де у випадку війни на них чекає велика загроза. Тому їм потрібно вийти на якісь рубежі. І для них ці рубежі — Карпати і максимально вузька точка, яка буде на європейській рівнині, тобто звузити її до території Польщі.
Наприклад, зараз ми бачимо, що вони не справляються навіть з усіма своїми ресурсами, намагаються звужувати лінію фронту і так далі. Вони не можуть вести війну на всіх напрямках. Вони не нападають знову на Київ через те, що банально не можуть заповнити людьми і технікою весь наш кордон.
Якраз наприкінці жовтня — початку листопада минулого року у нас закінчується ротація і ми входимо з Пісок, коли починається усе це нагнітання. Ми дивилися на це як на щось «нормальне», оскільки подібне сезонно відбувалося кожен рік, коли росіяни проводили навчання «Кавказ». З іншої сторони західна розвідка вперше говорила, що війна неминуча. Тому ми активізувалися і почали проводити вишколи не тільки для своїх бійців, а й більше відкритих навчань через те, що певна частина суспільства почала боятися повномасштабного російського вторгнення. Чим ближче було до війни, тим більше людей зацікавлювалося у вишколах, підготовці і, в тому числі, в допомозі нам через те, що на кінець 2021 — початок 2022 року активізувалися, скажімо так, окремі меценати, які допомагали нашим волонтерам. Вони збільшили розмір допомоги.
Ситуація продовжувала нагнітатися. Коли ми побачили, що Захід почав поставляти Україні зброю, з’явився «повітряний міст» з Великобританії, малювали не найкращий сценарій для нашої держави західна преса і розвідка, «Фрайкор» тільки активізував свою підготовку. Ми готували свої схрони. Будемо чесними, ми готувалися, в тому числі, і до партизанської боротьби. Ми знали, що Збройні сили України не такі як у 2014 році і в цьому переконалися, коли знаходилися в АТО і взаємодіяли із ЗСУ, але ми не розуміли, з якою силою може вдарити Росія. Тобто сценарії були найрізноманітнішими, аж до того, що ми готувалися до російських ударів по всій інфраструктурі, втрати зв’язку і світла.
Я пам’ятаю, як відбулося «визнання» Путіним так званих «ЛНР» і «ДНР». Тоді я єдиний раз подивився в прямому ефірі — від і до — виступ Путіна, тому що хотів розуміти, що відбувається. Для мене тоді вже остаточно склалася картина: розумів, що буде велика війна, але не розумів, в який саме день — завтра, післязавтра і так далі. Ввечері того дня ми їздили по банкоматах і знімали готівку, оскільки за нашими сценаріями початку війни банкомати і карточки могли стати непотрібними. А готівка могла знадобитися, щоб за неї щось закуповувати і так далі. Ми одразу почали закуповувати величезну кількість палива. Воно нам сильно допомогло у перші дні війни. Великі черги на АЗС і дефіцит палива ніякої ролі нам не зіграли, тому що ми підготувалися в цьому плані. Ми закуповували навіть їжу та воду, оскільки готувалися до різних сценаріїв.
Останні інструкції щодо дій ми отримали 12 лютого. Їх затвердили і роздали кожному бійцю для розуміння, що робити в той момент, коли починається час «Х». Були підготовлені екіпажі: хто і кого забирає. У кожного вже були складені речі, особиста зброя. Були заготовлені точки збори. І коли почалася повномасштабна війна 24 лютого, все було зроблено відповідно до наших інструкцій. Ми були першими з добровольчих підрозділів, які прийшли на допомогу ЗСУ 24 лютого.
-
Давайте перенесемось у 24 лютого. В першій половині того дня бійці підрозділу висунулись на бойові позиції на Північній Салтівці. Як взагалі почалася війна для «Фрайкору»? Яке було основне завдання підрозділу в перші дні повномасштабного вторгнення?
В ніч з 23 на 24 лютого я майже не спав через те, що у нас машини постійно їздили і заправлялися. Я скидав хлопцям гроші на картки, щоб вони заправляли авто. І заснув десь о третій годині ночі. Але у нас постійно залишалася людина, яка слідкувала за новинами і у випадку чого мала всіх подзвонювати та піднімати по тривозі. Майже о п’ятій ранку просинаюсь, дзвонить загиблий Артем «Художник» Азаров і говорить, що «Путін почав війну». Я був трохи в шоці, тому що спав пару годин і мав сильну втому. Потім почув перші ракетні удари і далі вже діяв по інструкції.
В той момент ми прийняли рішення не ставати широкомасштабним підрозділом. Можливо, помічали, що ми не писали на своїх ресурсах: «Мобілізація у «Фрайкор». Долучайтесь». По-перше, мали певні побоювання, що можуть бути шпигуни. По-друге, було можливим демаскування наших місць знаходження. Тому через те, що ніхто в місті не знав, де ми знаходимося, ні ракетні, ні бомбові, ні артилерійські удари не були нанесені по базах нашого підрозділу. Це знали наші бійці — і то тільки ті бійці, які були розосереджені на конкретній базі, та керівництво. Було зроблено дуже багато для того, щоб уникати безглуздих втрат.
Ми збирали тих людей, хто був у нашому колективі. Коли я говорю про наш колектив, мається на увазі сама організація «Фрайкор»: там всі поголовно приймали участь у бойових діях. Ми збирали людей, які не були членами організації, але воювали у складі підрозділу «Фрайкор». Ми збирали прихильників організації, які ходили з нами на мітинги, марші та вишколи. А також тих людей, які проходили останній вишкіл. І, за невеликими виключеннями, більше ніхто не долучався до «Фрайкору». Зі сторони залучилися люди тільки за порукою бійців, яким довіряли. Звичайно, можна була пробувати інтегрувати нових людей в наші ряди, але прийняли таке рішення — не ставати масовим підрозділом.
24 лютого я був в тій групі, яка поїхала на основну точку збору основної бойової групи підрозділу. Вийшло так, що підрозділ розділився на тих, хто вже готовий вступати в бій, і тих, хто ставав першим резервом. Вже о 13:00 ми зайняли позиції на Північній Салтівці. Це була група у складі приблизно 20 чоловік. Бійці ЗСУ попросили зайняти ці позиції через те, що не було суцільної лінії фронту. І вони, займаючи позиції на Окружній дорозі, боялися, що росіяни зайдуть з флангу. Вони хотіли, щоб їм прикривали фланг.
В перші дні для мене все виглядало наступним чином: «Хто їде зараз на позиції? Хто готовий? Підніміть руку». Підняв руку — поїхав. Наступного дня змінилися, тому що всю ніч не спали, а для мене це вже йшла друга доба без сну. Я був у дуже «важкому стані», Тільки приїхав на базу, трохи закриваю очі, а тут приїжджає «Жора» і каже: «Готується танковий прорив. Хто вміє стріляти з РПГ?». І я такий: «Я вмію, я їду». З 26 на 27 лютого я трохи зміг виспатися. 27-го зранку просинаюся, нам дзвонить один знайомий таксист, який «патрулював» місто та розповідав, що відбувається, і каже: «Я тут їду за колоною «Тигрів» з буквами Z». На перехват цієї колони виїхало декілька наших екіпажів. Все завершилося боєм на 134-й школі.
-
Напевно, 27 лютого — один з вирішальних днів для оборони Харкова. Тоді російській армії вперше і востаннє вдалося прорватися у місто. Саме «Фрайкор» приймав участь в ліквідації групи окупантів, яка захопила 134-у школу. Розкажіть детальніше, як відбувалися вуличні бої за місто?
По суті, це був не прорив, а «просочування». Так сталося через те, що суцільної лінії оборони не було. Тобто це не було так, що десь знищується позиція ЗСУ і через неї «влітає» колона росіян. Вони через Лісопарк «просочилися» в місто. Їх було декілька груп. І ми якраз виїхали на ту групу, яка «засіла» у школі.
Наше завдання, узгоджене з командуванням оборони міста, полягало у звільненні дороги по вулиці Шевченко. Це — одна з основних доріг на Північну Салтівку. І тоді очікувалося, що має початися потужний штурм зі сторони Салтівки. Тому росіяни, зайнявши школу, перекривали один з основних шляхопроводів. Відповідно, важче доставляти підмогу, важче робити маневр, важче відступати, важче евакуйовувати поранених і так далі.
Важко сказати, що у росіян пішло не так. Дуже цікаво було б після війни подивитися їхні накази та плани. Сама школа вже була підготовлена до оборони. Коли ми заходили у школу, всі двері були відкриті, в кабінетах стояли вода та їжа. Спочатку 92-а бригада зупинила колону цих «Тигрів», розстрілявши її, після цього росіяни спішилися і зайняли школу. Вони не встигли винести з «Тигрів» боєкомплект. Той боєкомплект, який там був, майже повністю дістався нам і Збройним силам. Однак те, скільки часу вони тримали оборону і як розривався боєкомплект на верхніх поверхах школи під час пожежі, говорить про те, що там завчасно була заготовлена велика кількість боєприпасів для того, щоб тримати оборону.
І логічно було б вважати, що якби російські спецпризначенці прибули раніше і мінами перекрили дорогу, щоб танк, який потім їх «вибивав» зі школи, та вся інша техніка не могли проїхати, щоб вони могли зайняти кругову оборону і триматися, поки не закінчиться штурм Салтівки, то міг би відбутися не найкращий сценарій для України. Якби в них було хоча б 15 хвилин додатково, сценарії могли б бути набагато гіршими. До того ж здається, що цим ГРУшникам дали наказ зайти у Харків — і вони його виконали, а якимось піхотним і механізованим бригадам сказали починати штурм, але вони його не почали. Тому ті російські спецпризначенці, які залишилися у школі, були приречені, оскільки інший штурм зі сторони Салтівки не відбувався, а всі наші сили кинули на ліквідацію «прориву». У підсумку група росіян були знищена.
Ті кадри, які в основному зображують цей бій, були зняті мною. В той момент було дуже важливо публікувати такі кадри через те, що з російської сторони «розганялося», що «війська РФ вже у Харкові». У російських новинах ледве не відзвітувалися за штурм міста і його взяття. Вони публікували фото із «Z-ками» і «Тиграми» у місті. Треба було показати, що колона знищена і росіян добивають.
-
В бою за 134-у школу вас поранили. Наскільки важким виявилося поранення?
Я був поранений зранку ще на початку боїв, коли відбувалися перші заходи у школу. Поранення отримав у живіт. Куля пройшла на виліт. Мені надзвичайно сильно пощастило: куля зайшла між ребрам, не зламавши їх, і вийшла недалеко від сонячного сплетіння, пройшовши тільки по м’яких тканинах. Однак в момент поранення я виглядав важким. На щастя, не було критичної кровотечі. Хлопці мене евакуювали і доставили у госпіталь, де мене прооперували.
Я навіть більше постраждав від операції через те, що мені розрізали живіт, оскільки потрібно було подивитися, чи цілі внутрішні органи. Реабілітація і повне відновлення після такої операції проходять близько року. Довгий період часу я не міг нічого важкого піднімати, був дуже сильно обмежений у можливостях через високий ризик грижі. 1 березня мене евакуювали з Харкова. Тільки на початку квітня я повернувся у Харків і вже зайняв безпосередньо посаду начальника штабу.
-
Де після перших днів штурму міста стала проходити лінія фронту навколо Харкова? Наскільки вдалося відсунути ворога?
Наші сили майже всюди зайняли оборону по Окружній дорозі, готуючись до кругової оборона міста. Виключенням була Північна Салтівка через те, що там оборона, по суті, вже йшла по околиці міста. Також було дві дороги з Харкова, які вважалися вільними — на Дніпро і Київ. Хоча місто готувалося до повної осади.
-
Навіть західні країни давали Києву тільки 72 години, не говорячи вже про інші міста, які за розмірами значно менші столиці. Для Харкова ситуація була ще складнішою через близькість кордону з РФ. Як в таких умовах українським захисникам вдалося втримати місто і чому російський «бліцкриг» не вдався?
До війни ми, розуміючи той факт, що Харків знаходиться «впритул» до російського кордону і як швидко сучасна техніка долає відстані, розраховували, що бої в місті можуть відбутися вже в перший день оборони. Навіть в наших інструкціях, які ми роздавали бійцям, було розписано, що робити, якщо зустрічаємо росіян. Наш підрозділ серйозно розглядав сценарій, що починається війна, ми просинаємося і вже на околицях міста розгортаються російські блокпости. Також розглядали сценарій висадки російського десанту в Харківському аеропорту, як це було в Гостомелі.
Варто сказати, що не було такого потужного удару по Харкову, як по Києву. По суті, були тільки дві основна спроби захопити місто: 24-го числа, коли розбили російські колони, які їхали і думали, що їх тут з квітами будуть зустрічати, і спроба 27-го числа зайти в місто, яку, скоріше за все, механізовані бригади РФ не підтримали і не почали штурм в той час як спецпризначенці зайшли у Харків.
Після цього було видно, що росіяни більше готові блокувати місто для того, щоб сюди стягувалися якісь наші ресурси, а основний удар направили на Ізюм. Тоді ж паралельно йшли дуже важкі бої за Ізюм. І там було видно, що вони готові штурмувати місто «в лоб». Харків вони і не штурмували «в лоб», і не пробували взяти в кільце. Тому вони вирішили частково блокувати місто для того, щоб частина наших сил була зосереджена на обороні Харкова, тому що розуміли, що це — друге за розміром місто України. Та й думаю, що в російських планах після взяття Києва вважалося, що подальша оборона українців просто неможлива, а такі міста як Харків, які в їхньому баченні були проросійськими, просто здадуться.
-
Росіяни думали, що у Харкові їхні танки зустрічатимуть з квітами, а все вийшло зовсім навпаки. Ви розповідали, що ніколи не бачили настільки проукраїнським Харків, як 24 лютого. Чому місто, яке навіть після анексії Криму і війни на Донбасі вважалося «ватним», так швидко змінилося?
Мені здається, що Харків почав змінюватися ще у 2014 році, коли відбулася перемога проукраїнських сил і скинули Леніна. Це була остання точка тяжіння активних проросійських сил. Пам’ятаю, як ми кожен день виходили до цього постаменту, де проросійські сили збиралися і ставили квіти під скинутого Леніна. На наступний день після того як скинули Леніна зібралося до тисячі людей. На противагу їм нас зібралося десь 70 чоловік на початку площі. Ми ще не дійшли до середини площі і думаємо: «Так, їх там тисячі, нас 70 чоловік. Ми нічого не зробимо. Але ми маємо підійти до середини площі: заспіваємо гімн і будемо стояти там через те, що чисельна перевага не нашу користь». І ми підходимо до середини площі і бачимо, як цей натовп, в якому було багато «оплотівців», «тітушок» та агресивно налаштованих «мужиків», починає розбігатися. Тоді вже відчувалася дуже сильна деморалізація проросійського блоку у Харкові.
З 2014 року, по більшій мірі, все, на що були здатні проросійські маси — це коментарі в інтернеті. І здебільшого це були анонімні коментарі. У Харкові вже не можна було відкрито виступати за «руський мир», оскільки це загрожувало наслідками. І єдиний відкритий прихильник «руського миру» Лесик постійно був битий. Він скоріше виступав як антиреклама «руського миру». «Руський мир» виглядав як щось побите і принижене у Харкові.
І дуже велика кількість людей, які навіть потенційно могли розглядатися як проросійські, вже не мали проросійських поглядів, хоча їх і патріотами було важко назвати. Тобто вони не виступали за сепаратизм і так далі. Вони могли вступати в якусь політичну конфронтацію з проукраїнською частиною суспільства, могли голосувати за проросійські партії, але вже не були ідейно відкритими сепаратистами. Їм міг не подобатися Майдан або вони мали сентименти за доларом по вісім, але Росію ці люди не кликали.
Була навіть смішна ситуація, коли за декілька днів до повномасштабної війни в Харкові організовувався проплачений мітинг. Ми у себе на ресурсах викладали фото плакатів з цього мітингу з написом: «Против фашисма». Вони навіть на плакатах не могли правильно написати. Той мітинг провалився, всіх його учасників розігнали, а організаторів передали у відповідні органи. Ввечері ми побачили на російських Телеграм-каналах фотографії частково з цього розігнаного мітингу і частково зроблені в іншому місті, де наступили на плакати з лозунгами «против нищеты». Тобто цей мітинг був не проти фашизму. І пропагандисти розганяли новину, що у Харкові нібито розігнали мітинг «против экономической политики киевского режима».
І той контингент, який збирали за 300 гривень на мітинг «против фашизма», настільки жалюгідно виглядав, що в той момент розумілось, що організувати якусь активну проросійську діяльність в Харкові вже неможливо. Просто вже ніхто не виходить. Там люмпенів вже збирали за гроші. Будь-хто розумніший розумів, що на такі мітинги не можна виходити — навіть за гроші, навіть, якщо багато грошей.
Думаю, хтось дуже добре заробив на тих коштах, які виділялися на створення в Харкові проросійської опозиції, проросійських рухів і так далі. Насправді ті люди, що потенційно могли стати «клієнтами» російської агентури і на яких могла вплинути їх пропаганда, розвивалися в такому же ключі, що і суспільство РФ — їх робили максимально аполітичними. Тобто російське суспільство максимально аполітичне і потенційні проросійські громадяни також максимально аполітичні. Вони такі, які не проявлять активної політичної позиції і будуть намагатися робити все, щоб їх політика не зачіпала. В кращому випадку такі люди проголосують на виборах.
Однак, коли 24 лютого почалася війні, їх зачепило — зачепило з російської сторони. Вони відчули російські удари по Харкову і так далі. І це ще до ударів по житлових масивах. В них з’явилося відчуття, що це моє і на моє напали: «Мій дім, моє місто, його бомблять. Все, вороги там». Воно запанувало в мисленні людей.
-
До початку повномасштабного вторгнення військові експерти вважали армію РФ другою за силою у світі. Чи очікували ви, що це буде певним міфом російської пропаганди? Чому війська РФ виявилися не «могутньою силою», про яку роками говорили у світі, а злочинцями, що можуть «воювати» з мирним населенням?
Я тут сильно не згоден, оскільки виходить, що наші побратими, які загинули у боротьбі, загинули від негідного ворога. Російська армія дуже сильна. І це треба розуміти. Не треба принижувати нашого ворога і думати, що він не здатен наносити «сильні удари».
Наприклад, ті самі росіяни, з якими ми воювали в школі, були дуже гідними, дуже сильними і дуже добре підготовленими, мали хороше екіпірування. Там був дуже важкий бій. І діяли вони дуже грамотно, прямо надзвичайно грамотно. Вони програли через те, що у нас була перевага в кількості живої сили і важкої техніки. Росіяни там втратили дуже гідних бійців. Вони билися до останнього — в полон не здалися, відкрили вогонь зі школи, яка палали, і там всі загинули. Це дуже багато про що говорить.
Були в них елітні і добре озброєні підрозділи. Однак логістика російської армії, коли одні діють і виконують якийсь план, а інші їх не підтримують, через що знищується частина військ, і призвела до того, що вони втратили свої найкращі та найбільш підготовлені підрозділи. Саме ті підрозділи, в які вклалося найбільше ресурсів та коштів. І потім росіяни воювали все гіршими і гіршими частинами. Вони все звели до того, що тепер їхня тактика просування — це «вогняний вал», знищення всього і вся артилерією, потім захід піхотою. Це сталося внаслідок того, що ті підрозділи, які могли діяти більше ефективно та проводити складні операції, були знищені через жахливе керівництво. Недооцінювати ворога просто не можна. Російська армія дуже сильна, але їхні плани та реалізація «залишають бажати кращого».
-
25 березня — трагічний день для всієї країни. В той день під час операції зі звільнення села Мала Рогань загинув перший командир підрозділу «Фрайкор» і дійсно видатна особистість Георгій Тарасенко. Якщо вже можна про це говорити, то розкажіть, як загинув Герой України?
Насправді масштаб цієї втрати можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали «Жору» при житті. Я переконаний, що «Жора» через 20 років міг спокійно стати президентом. Він мав дуже високі організаторські здібності. Ми створювали підрозділ, не маючи ні фінансування, ні підтримки, ні якогось заступництва. І організація, і політична діяльність — ми все робили власними руками. Те, що нам вдавалося навіть в громадській діяльності потрапляти на перші шпальти і отримували величезну кількість згадувань ЗМІ — це наслідок того, що все було дуже гарно продумано, а не через гроші, вкладені, наприклад, в масштабну рекламу. Так було в усіх напрямках, за які брався «Жора». Саме він створив цю команду, яка продовжує працювати.
І дійсно — дуже великий масштаб особистості. Однак «Жора» ніколи не боявся йти в бій. На школі був перший, він всюди був перший. Ось тягнуло людину до бою. І в Малій Рогані він в своїй основній групі йшов першим. Там було завдання зайти в село. Вийшло так, що заходили декілька груп. Наші три групи заходили з західної частини Малої Рогані із завданням закріпитись по межі багатоповерхівок в центрі населеного пункту, що і було виконано. Група з права по ходу просування наткнулась на серйозний опір і, так як ми своє завдання виконали, була сформована група, яка відправилась на допомогу «сусідам» в процесі просування по їх напрямку і здійснення зачистки. Група на чолі з «Жорою» потрапила у засідку, яку організували в напівзруйнованому житловому будинку. Оскільки «Жора» був перший в групі на нього був направлений основний вогонь противника. На той момент хлопці сподівалися, що він ще живий. Наступні декілька годин, аж поки не стемніло, хлопці проривалися і вели бій, кидаючи усі зусилля для того, щоб забрати тіло «Жори».
В той день масштаб боїв, які відбувалися в Малій Рогані, був величезним. Думаю, всі бачили кадри: величезна кількість знищеної техніки, величезна кількість вбитих росіян і так далі. І в цьому всьому масштабі боїв втрати «Фрайкора» наступні: загинув «Жора» і ще один боєць отримав поранення.
-
Попри настільки важку втрату, ваш підрозділ та інші формування сил оборони України зуміли деокупувати Малу Рогань. Зі слів учасників тієї операції, битва за це село — справжнє пекло. Росіяни працювали з усього наявного озброєння: від авіації і танків до важкої артилерії та навіть фосфорних бомб. Як відбувалось звільнення села очима бійців «Фрайкору»?
На той момент я ще був на лікуванні і не приймав участі у боях за Малу Рогань. Тому розкажу зі слів учасників тих боїв. Всі наші хлопці, які приймали участь в боях, були в різних група. Вони повністю виконували поставлені перед ними завдання і, скажімо так, просували свою «лінію фронту».
Всі наші бійці говорили про незвичайне везіння. Незвичайне везіння, наприклад, в тому, що мінні загородження росіян не спрацювали, а вони там знайшли дуже велику їх кількість. Насправді оборона противника була досить грамотно вистроєна: багато окопів, техніка зарита в капоніри (фортифікаційна споруда, що забезпечує ведення флангового або поздовжнього вогню в двох протилежних напрямках — ред.), величезна кількість мінних загороджень. Таке враження, ніби хтось з росіян проспав наступ.
Хлопці розказують, що вони знищували росіян, зачищали вулицю за вулицею і вступали в бої на відстанях 20-30 метрів. І в прямому контакті залишалися живими та не пораненими. Я зустрівся з хлопцями 27 чи 28 березня, коли ми ховали «Жору» в Холодному Яру. Я вперше за місяць з моменту свого поранення побачив хлопців — частина з них почала сивіти. Тому немалій кількості дали деякий період часу морально і психологічно відпочити через те, що в них був певний посттравматичний стресовий розлад після боїв за Малу Рогань.
-
Наскільки сильно сказалася на підрозділі втрата вашого першого командира?
Надзвичайно сильно сказалася на моральному стані. Перед цим ми втратили Артема «Художника» Азарова, він був однією з ключових особистостей у нашому колективі. Тому це також надзвичайно болюча втрата була для колективу. Стан пригнічення після загибелі «Жори» дуже важко описати. «Жора» за свого життя говорив, що ми станемо справжнім колективом тоді, коли понесемо втрати, оскільки через загибель побратимів нас об’єднає кров. І так судилося, що цією втратою став «Жора». Ми продовжуємо виконувати завдання, ми продовжуємо воювати, згадуючи «Жору». Це, по суті, така наша помста росіянам. Ми об’єднані навколо продовження справи «Жори». Ми об’єднані навколо наших загиблих побратимів.
В організаційному плані «Жора» дуже багато тягнув. Це людина надзвичайної працездатності. Він сам один був цілим штабом. Був здатен дуже швидко аналізувати ситуацію, приймати рішення, віддавати як побутові накази щодо побуту і забезпечення підрозділу, так і бойові накази. Він все в собі поєднував. Після загибелі «Жори» підрозділ очолив Вадим «Макар» Макаров. Він одразу попросив мене завершити реабілітацію та повернутися для того, щоб допомагати і очолити штаб через те, що він брав на себе безпосереднє командування підрозділом і треба було закривати організаційні питання існування «Фрайкора». А «Жора» це все міг робити один.
-
Наступного разу від оборони до контрнаступу українські захисники на Харківщині перейшли наприкінці квітня — початку травня. Тоді були звільнені декілька населених пунктів на півночі області, що дозволило відтіснити російську ствольну артилерію, яка майже без упину тероризувала Харків. Це був вдалий контрнаступ, який до того ж провели без грізного американського озброєння на кшталт «Хаймарсів». Як вдалося досягти такого результату?
Росіяни не були готові оборонятися. І дуже багато наших хлопців, які приймали участь в цих боях, порівнювали з Малою Роганню, де за один населений пункт була справжня «м’ясорубка». А тут наші «влітали» в населені пункти і росіяни відразу тікали, не вступаючи у бій. До того ж чималу частину лінії оборони росіян складали «мобіки» з так званих «ДНР» і «ЛНР». По суті, друга лінія і весь резерв складалися з цих «мобіків», які не готові були воювати, Якщо пам’ятаєте, тоді багато «мобіків» захопили в полон.
І такий цікавий момент: коли відсовувалася лінія фронту від Харкова, за певні населені пункти були важкі бої, а в деяких — при прориві першого блокпоста росіяни відступали. В певний момент склалася ситуація, що з деяких населених пунктів росіяни вийшли і «мобіки» просто втекли в сторону Бєлгорода, а сили оборони України не зайшли в усі населені пункти через те, що не встигали наздоганяти відступаючих росіян. І через певний час росіяни туди повернулися. Наприклад, село Веселе росіяни покинули, наші сили туди не встигли зайти, тому з часом окупанти повернулись. Село Тернова в якийсь момент з боями було звільнене повністю, а потім росіяни майже повністю відбили його назад. Коли росіяни почали вертатись і заводити нові частини, лінія фронту вже вирівнювалася через те, що нам доводилося залишати ті позиції, які важко було обороняти.
В травні під Харковом наступали досить-таки обмежені наші сили. Тобто не був зібраний великий «ударний кулак». Так, було невелике підсилення: бійці 72-ї бригади дуже багато зробили для звільнення, в тому числі селища Старий Салтів і села Тернова, прориваючи лінії оборони і демонструючи надзвичайний героїзм. А всі інші, хто наступав, вже були зосереджені під Харковом. По більшій мірі, росіяни просто не були готові до оборони і в більш широкому масштабі це відобразилося під час контрнаступу у вересні.
-
Також у травні у харківському силовому блоці стався гучний скандал. Зеленський звільнив начальник УСБУ у Харківській області Романа Дудіна, якого ДБР підозрює у державній зраді та залишенні місця служби. Щодо такого рішення Зеленського думки серед місцевих військових, політиків та активістів розділилися — одні підтримали звільнення Дудіна, інші за нього заступилися. Чому «Фрайкор» встав на сторону Романа Дудіна?
Була попередня домовленість, що у випадку повномасштабного вторгнення СБУ забезпечить патріотично налаштованих харків’ян зброєю. І коли все почалось, вже в 6-й ранку Георгій Тарасенко отримував в СБУ зброю, якою вдалось забезпечити частину підрозділу. Також не раз доводилось перетинатись з співробітниками СБУ по «бойових» в складі зведених груп. За це вдячні. Зараз йде слідство, встановлюються певні обставини, якщо вони будуть підтверджені, то подальшу його долю вирішить суд.
-
Літо стало періодом втрат і стагнації для української армії майже по всій лінії фронту. Як воно пройшло для вашого підрозділу?
В період стагнації дуже багато бійців просто перебували в окопах, терпіли обстріли і так далі. Літом ми понесли «втрати»: при виконанні бойового завдання внаслідок мінометного обстрілу декілька хлопців отримали поранення. Один, на жаль, отримав важке поранення і втратив ногу. Однак, по більшій мірі, нам вдалося уникнути невідворотних втрат.
Є ще один дуже важливий момент: якщо понесемо будь-яку втрату, враховуючи, що ми добровольчий підрозділ, нам військкомат не пришле нових людей. Ми не можемо навіть близько думати про людей як про «розхідний матеріал». Тому літом ми витратили дуже багато часу на підготовку особового складу, на вихід на новий якісний рівень: структурний і по озброєнню. Весною, в цей активний період, було дуже важко проводити системні навчання для бійців, особливо щодо тих бійців, які тільки прийшли до нас, щодо злагодження на рівні взводів чи всього «Фрайкору». Це не можна було організувати, коли лінія фронту простягалася біля Харкова. А літом ми отримали таку можливість.
-
Осінній контрнаступ українських військ на Харківщині назавжди увійде в історію. Яку роль у цій видатній військовій операції відіграв добровольчий підрозділ «Фрайкор»?
Найбільшу роль в цій операції відіграли механізовані підрозділи Збройних сил України. Найкраще відзначились наші Десантно-штурмові війська, які прорвали лінію фронту. «Фрайкор» виконує завдання легкої піхоти, тобто посилюємо там, де треба. Наступ для нас почався з боїв за Балаклію. Місто оточує річка, багато переправ було знищено. Ми заходили з західної частини міста, закріпились на річці Балаклійка, взяли під контроль одну з небагатьох переправ через річку, змогли прокласти шлях для важкої техніки. І на наступний день під час зачистки та створення плацдарму на протилежному березі завели по цьому шляху основні сили дружнього підрозділу, в тому числі важку техніку і продовжили зачистку міста. В подальшому наші бійці продовжили наступ в сторону Куп’янська і до кордону в сторону Вовчанська. Наш підрозділ зачищав Вовчанськ після відступу росіян.
-
Чому фронт росіян на Харківському напрямку, який був надзвичайно важливим для захоплення Краматорська і Слов’янська, настільки швидко рухнув під натиском сил оборони України?
Насправді причина дуже просто — росіяни не готові були воювати в обороні. Зараз росіяни вже готуються воювати в обороні по всій лінії фронту. На початку вересня росіяни думали, що тільки вони наступають, а українська армія тільки обороняється. В них була фактично одна лінія оборони. У селі Вовчий Яр ми проривалися в сторону Куп’янська, а до самого міста в них не було нічого. Що тут ще сказати? Треба було цим користуватися. І Збройні сили України цим скористалися. Це був справжній розгром.
Коли починалася ця операція, я досить скептично до неї ставився і думав: «Ну, Балаклію ми візьмемо. Що правда? Ми візьмемо ще й Куп’янськ, який так далеко від лінії?». Однак все вдалося. Ці бої дійсно увійдуть в історію. Можливо, це був початок перелому у війні, оскільки російська військова машина зламалась у Харківській області.
-
А взагалі ви можете перелічити, які саме населені пункти обороняв і звільняв «Фрайкор»?
Найбільші бої у нас були за Харків, Малу Рогань, села Сороківка, Перемога і Веселе. В подальшому це були Балаклія, Куп’янськ і Вовчанськ. Найбільш активну участь ми прийняли у звільненні Балаклії, а далі допомагали у зачистках через те, що механізовані підрозділи показали дуже високий рівень, коли потрібно було ще за ними угнатись. А росіяни бігли ще швидше. Як говорили хлопці: «Так, ми сюди прийшли сьогодні, а вчора росіяни звідси пішли».
Однак знову ж таки це здається смішним, але за таким результатом стоїть важка робота. Працювали дуже акуратно через те, що росіяни залишали дуже багато замінованих територій. У себе на ресурсах ми викладали такий момент, коли кинута машина з ключами у замку запалювання була замінована для того, щоб хтось сів і спрацював «Джміль» (реактивний піхотний вогнемет — ред.) на проводах. Взагалі таких моментів було дуже багато. Росіяни дуже багато залишили «сюрпризів».
-
Всі ми чули про Бучу, Ірпінь, Маріуполь та Ізюм. Що найбільш жахливого бійці «Фрайкору» побачили у звільнених населених пунктах Харківщини?
На щастя, там, де ми приймали участь у боях, не бачили якихось слідів жахливих воєнних злочинів. Найбільш жахливе із того, що побачили наші бійці, було у Малій Рогані, де росіяни змушували цивільне населення надягати білі пов’язки. Це виглядало розпізнавальними знаками росіян. І ситуація була така, що самі росіяни часто могли вступати в бій в наполовину цивільному вигляді, просто з білими пов’язками. Це могла бути курточка, «віджата» у місцевого жителя, з білою пов’язкою. Хлопці розповідали, що вони зайшли у населений пункт, а там цивільні з білими пов’язками. Росіяни людям сказали: «Це означає, що ви мирні». Тому хлопці передавали іншим, що цивільні також у білих пов’язках. Це дуже ускладнювало роботу. Загалом в процесі спілкування з населенням на звільнених територіях дуже велика кількість мирних жителів мала «досвід» перебування на «підвалі» російських окупаційних військ з подальшими катуваннями чи побоями. Про мародерство годі й говорити.
-
Більшість звільнених населених пунктів Харківщини знаходилась під окупацією майже з самого початку війни. Як зустрічали вас місцеві мешканці? Чи вплинула на них російська пропаганда?
Ми публікували чимало кадрів, як люди дуже привітно зустрічали наших бійців. Це було так, як росіяни хотіли, щоб їх зустрічали в лютому-березні. І я не знаю як пропаганда могла вплинути на людей, коли вони на собі відчувають, що їх рівень життя погіршився. Вони жили на одному рівні, жили спокійно і добре, але з приходом росіян всім стало жити гірше. Тому вони були раді поверненню української влади.
Зрозуміло, що була певна частина суспільства, яка піддалася російській пропаганді. Коли хлопці заходили в населені пункти, місцеві говорили, що «там і там жили ті, які підтримували російську владу і втекли до Бєлгорода». Але росіяни так швидко відступали, що залишили чимало «потєряшок», які проспали наступ або не встигли зорганізуватися.
Були ситуації, коли хлопці затримували тих, хто працював у так званій місцевій «поліції». Спочатку людина працювала українським поліцейським, а потім перейшла на бік окупантів. І у деяких з них було навіть здивування: «Чого мене затримують? Я ж просто поліцейський, я ж нічого не зробив». Тобто людина працювала так званим місцевим «дільничним» і не розуміла, що вона здійснила державну зраду.
До того ж чимало наших бійців були раді цьому контрнаступу через те, що їх сім’ї залишалися на окупованих територіях. Вони звільняли своїх близьких. Це нам сильно допомогло: наприклад, заходили в населені пункти і одразу просили всіх своїх знайомих розказати, де стояли росіяни, де вони могли залишитися, де може бути техніка, де заміновано і так далі. Це ж нам розповідали й інші мешканці. Тобто цивільні дуже добре йшли на контакт.
-
«Підрозділ «Фрайкор» завжди був закритою організацією. Наш основний принцип підбору кадрів і людей незмінний — якість, а не кількість». Ці слова не раз зустрічаються у соцмережах «Фрайкору». При цьому у складі вашого підрозділу воюють дійсно різноманітні особистості. За якими критеріями ви підбираєте кадри і чи є зараз можливість потрапити у підрозділ?
Колектив дійсно колоритний. У нас зустрічаються і дуже багаті люди, які мають власні невеликі літаки і пішли воювати у «Фрайкор». Є люди і високоосвічені. Наприклад, в перший день повномасштабної війни я приїжджаю на точку збору, туди прибуває мій науковий керівник, а потім прибуває і його науковий керівник, який вже у віці. Приходили в підрозділ батько з сином, коли, наприклад, син кликав батька або навпаки.
Перший набір відбувався тільки за рахунок людей, що були з нами до початку війни, або за порукою відповідальної людини. Можливості потрапити у «Фрайкор» є. Але людина, яка йде у «Фрайкор», повинна розуміти, що це добровольчий підрозділ. Така людина йде не за зарплатами і так далі. Вона йде виконувати обов’язок. Тобто не розраховуйте, що тут можна заробити гроші чи ще щось.
Деяким людям від початкового складу ми запропонували перейти у тероборону, оскільки вони не тягнули ті обов’язки, які бере на себе «Фрайкор». Якась кількість людей, коли в травні стало спокійніше у Харкові, повернулася до цивільного життя через те, що вони приходили для того, щоб захистити власне місто. Тому особовий склад дещо «схуд». Ті люди, які залишились, готові йти до перемоги.
-
На якому напрямку, якщо це не є закритою інформацією, зараз виконує бойові завдання підрозділ «Фрайкор»?
Я думаю, всі розуміють, де зараз проходить лінія фронту. В тому напрямку хлопці і виконують завдання. На даний момент у нас виникло досить багато проблем через те, що лінія фронту посунулася настільки далеко від Харкова, який для підрозділу є базою, основним логістичним центром і так далі. Не маючи державного фінансування, всі наші ресурси йдуть на логістику для того, щоб можна було виїжджати на бойові завдання настільки далеко від основного центру.
Це позначилося на наших рахунках на пальне, позначилося на транспорті, оскільки машини стали проїжджати довші відстані: частіша експлуатація, частіші ремонти. Все це наклалося на підготовку до зими. Знову ж таки підготовка до зими — це не тільки закупити та забезпечити підрозділ теплим одягом і так далі. Це ще й банально закупка дров, продумати самі різні сценарії, що зима може бути дуже важкою у всіх сенсах. Потрібно накопичувати резерви, щоб пройти зиму. Зараз ми направляємо ресурси, щоб можна було функціонувати на досить великому відриві від основної бази постачання в Харкові.
-
Ви якось казали: «Наша організація з самого початку створювалася для великої війни, адже ми знали, що рано чи пізно вона настане». Що чекає на добровольців після перемоги над російськими окупантами? Чи продовжить «Фрайкор» існувати в тому вигляді, яким він був до повномасштабної війни?
Так, як було до повномасштабної війни, в принципі, не буде. Коли ми говоримо «велика війна», передбачаємо, що можуть бути ще більші сценарії, ніж зараз відбуваються. Війна в Україні може бути і початком Третьої світової. Ми бачимо, що у світі розпалюються конфлікти. Ми бачимо, що дуже і дуже нестабільна ситуація. Однак ми, українці, вже нічого не боїмося і готові до всього. Залишаються відкритими дуже багато питань: «Як ми житимемо далі?». Тобто можна сісти планувати, але до кінця ще треба дожити.
Хотілося б, щоб після закінчення війни настала справедливість. Справедливість в тому плані, щоб українське суспільство отримало відповіді на всі ті питання, які виникали під час війни. Щоб кожен, хто недопрацював, хто призвів до якихось наших поразок, хто заробляв на війні і так далі, був покараний. Всі ті, хто віддали своє життя та здоров’я, хто направляли всі свої сили на захист країни, були справедливо нагороджені і не забуті. Це той момент, який є надзвичайно важливим. Тобто щоб наша перемога мала результат, щоб Україна остаточно змінилася.
Зрозуміло, що зараз не час для політики і підняття деяких питань. І ми їх не піднімаємо, хоча наша організація мала політичну складову весь час свого існування. 24 лютого ми відмовилися від політики і просто виконуємо бойові завдання. Однак ми б хотіли, щоб суспільство було чесним і було чесне розслідування всього того, що відбувалося під час підготовки до війни, на початку війни і під час війни. Якщо все буде добре, саме в цьому напрямку працюватиме політична сила «Фрайкору». Коли я говорю політична сила, мається на увазі імідж та ім’я «Фрайкору». Ми будемо працювати на те, щоб була правда у суспільстві, була правда про цю війну.
Ми не хочемо, щоб це було просто героїзування і створення фальшивих міфів. Ми хочемо, щоб в нас були справжні герої, їх дуже багато. І ми хочемо, щоб усі злочинці з нашої сторони були покарані. Якщо ми не здатні покарати своїх злочинців, то як ми можемо покарати російських злочинців?
Нагадаємо, що редакція сайту 057 розповідала про сім жахливих «знахідок» на звільненій Харківщині. Детальніше про це читайте тут.