Мешканка Харкова Світлана Бацамут, яка була вимушена виїхати з родиною з рідного міста до Полтави, надіслала нашій редакції текст, який назвала «нотатками харківської переселенки». У ньому вона поділилася, як живеться їй у Полтаві, розповіла про плюси та мінуси нового для себе міста. Все це — романтичному стилі з ілюстраціями авторства самої переселенки. Нижче подаємо його зі збереженням пунктуації та орфографії.

За що ми полюбили Полтаву

Після 50 днів «прифронтового життя» на 14-му поверсі Салтівської багатоповерхівки ми із дітьми евакуювалися до Полтави. Їхали в нікуди та ні до кого. Втім зустріли стільки затишку, спокою і тепла… що не можемо не подякувати місту, яке нас прихистило.

Тож, Полтаво, дякуємо тобі

За гостиний дім на Кобищанах, що за п’ять місяців став майже рідним.

За турботу незнайомих людей, яких тепер вважаємо частиною родини.

За безракетне небо і «Теплу кофтину».

За вуличні кафешкі на Соборності, за троянди та нескінченні вишні.

За неспекотне літо та цьогорічну лояльність зазвичай лютих комарів.

Три якості Полтави

Крім, звісно гостинності, для мене вона: затишно-неспішна, цегляна, зелена.

Історично так склалося: місцеві не поспішають — ні в чому — взагалі. Навіть автівки їдуть якось плавно. Да і задля чого полтавцям «ганяти», коли найдовша вулиця Європейська розтягнута лише на п’ять з половиною км. А якщо раптом побачите «ліхача», то 98 відсотків він буде на харківських номерах.

Щодо цегли. Тут з неї побудовано все: від хвилястого паркану до шикарних вілл. Навіть сучасні багатоповерхові споруди, зовні скляно-мінімалістичні, мають цегляне нутро. Така любов до червоного будматеріалу існує здавна (цікавий факт: на початку 20 століття в Полтаві працювало аж 9 цегельних заводів).

І наостанок про зелень, точніше про квітучо-пахущу красу, яка обрамляє майже кожен об’єкт та займає близько 30 відсотків загальної площі міста. Тут що не парк, то сад. Що не сквер, то клумба. І вздовж доріг, уявіть, можна запросто побачити сакури, тамариски та інших мені невідомих екзотів.

Чи є в Полтаві море

Відповідь залежить від рівня романтичності вашого настрою. Якщо він низький то звісно «ні».

Втім якщо ви «на хвилі» та нікуди не поспішаєте (обов’язкова умова) пропоную перелік локацій, де вас неодмінно охопить радісне відчуття близькості моря.

1. Почнемо з найтуристичнішого маршруту: рухаємося до кінця вулиці Соборності і десь за 100 м до славнозвісної Білої Альтанки завмираємо, бо от-от побачимо його.

2. Спускаємося на мальовничу алею Панянського бульвару. Всотуємо південний колорит будинків, кам’яних парапетів і справжнього «одеського дворіку» з білизною на мотузці. І раптом на небокраї, за плавним вигином мощеного тротуару воно.

3. Прямуємо до верхньої тераси 220-річного парку «Перемога», розвертаємося обличчям до білого храму і… знов ловимо себе на думці, що щось подібне спостерігали вздовж Кримського узбережжя.

Коли ж мореобіцяючої триади буде замало — покружляйте, безпремінно пішки, «серпантином», який веде на Монастирському гору (зелені хащі, колоритні кам’яні сходи, круті асфальтові звивини — уся ця «курортна лепота» чекає на вас межах міста).

Оманливий пряник

Гуляли якось по центру, побачили двоповерховий червоний пряник із цукровою глазур’ю та марципанами. Ну, в сенсі ошатний будинок з білим дахом, скульптурами та кольоровою мозаїкою. І головне — від нього так пахне історією! Але якою?

(Шукаємо напис). Проте в цілях безпеки ідентифікаційні таблички в Полтаві зняли. Тож вирішуємо довідатися у перехожих.

Люди поводяться якось дивно: то мовчки проходять, то бурмочуть щось незрозуміле.

— Полтавці, де ваша гостинність? (питаємо подумки і просимо хоча б сфоткати нас на тлі цієї краси.)

— А вам навіщо? — цікавиться дівчина.

Ми пояснюємо, що приїхали з Харкова і… отримуємо бажаний кадр. Потім продовжуємо прогулянку.

Однак апофегей ситуації відбувся ввечері, коли у хазяїв дізнались біля якої такої архітектурної «вкусняшки» ми тусовалися. Виявилося, що біля обласного управління СБУ.

P. S. хоча нюх на історію не підвів: будівлі більше 100 років і до силовиків у ній квартирував дворянський і селянський земельний банк.

Навіщо краля убила вовка або трохи про особливості полтавського неймінгу

— Ма, уяви, у них в центрі вулиця є на честь красивої жінки, яка вовків мочила.

— З чого ти взяв що вона красива? (питаю одразу)

— Та на табличці ж написано: «краля».

— Сина, а що на тій вулиці розташовано мисливська крамниця чи поліція?

— АТБ.

(Ну і як тут не полізти в google)

І виявляється, що моє чадо гуляло по вулиці Лялі Убийвовк — «нескореної полтавчанки», підпільниці — партизанки часів другої світової війни.

Взагалі у місті чимало махрово- пролетарських назв, які мирно співіснують з новомодними найменуваннями.

Наприклад: наша дорога до пункту видачі переселенських благ проходила від Профспілкової до Івана Мазепи (через вулиці героїчного радянського сержанта Кагамлика, Європейську, Степового фронту та Михайла Грушевського).

І ще кілька веселих сусідств: Героїв Сталінграду межує з вулицею Євгена Коновальця, а до Різдвяного богородичного храму веде вулиця Агітаційна. Отакий топонімічний вінігрет.

Що потерти у Полтаві

— Ма, у Харкові, щоб скоріше здійснилося бажання ми терли великий палець на нозі Шевченка. А що і у кого можна потерти в Полтаві?

— Дійсно цікаво.

Наступного дня ми вирушили в центр міста (Іванову гору) на пошуки полумиска із бетонними галушками. Їх 12 і до кожної слід «прикластися» певним чином, а потім ще посидіти у гігантській ложці.

P. S. ритуал виконала з подвійним задоволенням, бо крім активації тактильної магії дуже люблю поїсти.

Для тих, хто не в курсі: Пам’ятник галушці, як страві-візитівці, відкрили в Полтаві у 2006 році з нагоди дня народження Миколи Гоголя, до речі відомого не тільки письменницьким, але й кулінарним талантом. І саме завдяки йому кругленькі шматочки тіста із сметаною, шкварками та іншими «соусами» набули популярності у світі.

Чого в Полтаві дефіцит

Ну, по-перше лавочок, звісно якщо ви не в парку. Отже, ходиш-бродиш, тут би перепочити, а дзуськи — нічого навіть схожого на наші дорогенькі лавочки нема.

По-друге, майже не бачила урн. І що дивно, при цьому вулиці не засмічені. (Куди вони стаканчики з обгортками дівають — то міська таємниця).

По-третє, явна нестача відкритих спорт майданчиків. (Моя дитина, щоб іноді поганяти м’яча або покидати його в кільце, шуровала до найближчого стадіону 3 км в один бік).

Мораль: А може Харків то і є міський рай, райське місто?!

Про користь згущенки

Якось придумали розвагу: «знайти в Полтаві харківській слід». Переможцю — особиста банка згущенки з переселенського пайка. За такий приз усі старалися.

Отже, по-перше ми самі та інші десь 30 тисяч втікачів з першої столиці. По-друге, щільно витоптані нами газони біля соціальних установ та пунктів видачі чого-небудь. По-третє, купа машин з ХА та АХ номерами, які конкретно дістали місцевих занадтою швидкістю.

Наступними згадали крамниці Салтівського та Роганського м’ясокомбінатів (вони тут теж на кожному поважаючому себе куті). Далі мережа «Посад» та дорогенькі «Кулінічі». На цьому трохи зависли, але потім второпали, що живемо поблизу Харківського шосе, читаємо новини у телеграм-каналі з харківським корінням «Труха Полтава» та маємо діючого голову Харківської військової адміністрації Олега Синєгубова, який до недавнього керував Полтавською ОДА.

P. S. Під впливом згущенки мозок нагадав ще про тваринок з парку Фельдмана, яких прихистив місцевий екопарк.

Полтавські цікавості, які здивували

1. Питна вода з-під крану, яку о диво, можна вживати і не стати «тельоночком».

2. Факт, що на мапі України, замість Полтавської цілком могла б бути Лубненська область.

За архівними даними, на початку 19 століття центром губернії планувалось зробити Лубни — географічно більш вигідно розташоване місто. І мабуть тільки історичні спогади про перемогу над шведами в 1709 році вирішили справу на користь Полтави.

3. Статус столиці стоматології, який Полтава впевнено тримає вже не одне десятиріччя. До речі, тут не тільки готують класних дантистів для більш, ніж 40 країн світу, але й лікують за кращими міжнародними стандартами.

4. Прикольна альтернатива РАГСу для охочих колоритно одружитися — краєзнавчий музей імені Василя Кричевського.

5. Кози, що мирно пасуться поблизу однієї з головних магістралей міста. До речі кажуть: 200 років тому їх рогатих попередників відловлювала поліція та продавала. Потім гроші вносилися в міську казну, щоби насаджувати тополі, які раніш оті самі кози і об’їли.

Світлана БАЦАМУТ