Запорізька фотографка Олена Тіта з початку війни почала волонтерити у центрі «Паляниця», а також годувала людей у міському центрі для біженців з окупованих територій. Завдяки її фотографіям у різних частинах світу дізналися про війну в Україні, невтомних добровольців, втрати переселенців, справжніх воїнів та біль наших людей. Фотографіями Олени ділиться президент України Володимир Зеленський, Ukraïner, UAnimals, різноманітні українські та західні видання.  Олена розповіла свою історію, де розказала про фотомистецтво, моральний вибір, міжнародні виставки та справжнє покликання.

Як волонтерство змінило життя і чому фотографія має велике значення

Взагалі-то я фотограф з не дуже великим досвідом. У мене навіть комерційних зйомок було всього 2 чи 3, а фотографією я почала займатися лише два роки тому. До цього працювала в маркетингу, була регіональним маркетологом в мережі «Сільпо». Я дуже креативна людина, я завжди цікавилася творчими сферами – намагалася малювати, але нічого в мене не виходило. Мій батько був художником, мій брат художник і він навіть входить до об’єднання митців «Колорит». Я зацікавилися фотографією і просто десь рік лише навчалася. Майже без зйомок, це було таке художнє виховання естетики.

Коли почалася війна, то майже усі ми сиділи перші дні в Telegram-каналах, скролили новини і я шукала якесь заняття. Ми з чоловіком почали возити речі до Туристичного інформаційного центру, які збирали у сусідів.

Знімати я почала з першого дня. Тоді 24 лютого майже всі поїхали по супермаркетах, стояли в чергах. Я дістала телефон і знімала на нього все, що бачила. Мене майже не побили тоді в перший день. Люди були розлючені. Мій чоловік казав, що всі тоді робили щось одне, а я робила зовсім не те, що всі. Я повернулася додому і взяла фотокамеру. В перший день люди були не готові до цього – на обличчях був страх, але в мене було нестерпне бажання це все фіксувати. Я не розуміла навіщо, але я відчула, що маю це робити. Це було так машинально, без певної мети.

Десь вже на п’ятий день війни я побачила у Васі Бушарова повідомлення, що у волонтерський штаб потрібні люди. Я до цього не була з ним особисто знайома. Бачила його одного разу у бібліотеці, де він проводив поетичні вечори «Читай-Кохай». Я просто знала, що він така відома людина, весела. Я побачила, що він написав, що штабу потрібен фотограф, і вже наступного дня о восьмій я приїхала і почала знімати. Тоді я фіксувала протитанкові їжаки, як їх варили та якийсь побут в штабі. Якщо порівняти фотографії першого тижня і зараз, то різниця вас шокує. В перші тижні люди були настільки перелякані, вони намагалися триматися ближче один до одного, навіть фізично, щоб якось відчути цю підтримку тілом. Спочатку, все було досить сумбурно – багато фотографів, відеографів, журналістів. Не було ніякої схеми. Потім в команду прийшла Таня Дроботя [зараз вона відповідає за медійний напрямок штабу] і у нас з’явився план вже на декілька днів. Мені пощастило, що штаб знаходиться недалеко від того місця, де я живу. Коли розпочалися проблеми з бензином, то стало важче пересуватися містом. Зараз я не їжджу туди кожен день, у мене є певні завдання на зйомки, якщо відбуваються якісь події, але це не на рівні обов’язків. На початку було декілька фотографів, але я якось там затрималася. Ми з Васею зійшлися в тому, що те, що я роблю дуже підходить штабу по стилю.

Коли я зрозуміла, що я для зйомок потрібна в волонтерському штабі 2-3 рази на тиждень, то ми почали шукати ще щось з чоловіком. Ми працювали в «Епіцентрі» і годувати біженців. Зараз там працюють близько 60 людей у 4 зміни. Коли перші евакуйовані почали приїжджати до нас, то це було дуже важко. Там жахливі історії. Я взяла камеру і почала знімати. Це переросло в те, що люди почали бачити фотографії біженців і пропонувати матеріальну допомогу. На даний момент ми зібрали близько 250 тисяч гривень. У нас є українська школа в Сполучених Штатах, яка перерахувала вже рівно 4 тисячі доларів. Я намагалася знайти якусь схему, як взагалі годують біженців. Гроші давали безпосередньо на їжу для переселенців, медикаменти, базову допомогу. Керівник центру тоді сказав, що якщо ви гроші отримуєте самі, то і купляєте все самі. Він розказав, які ресторані в місті займаються цим. З початку ми отримували там 20-30 доларів, купляли їжу та відвозили до закладів харчування. Ми тоді працювали трошки з «Шелестом» вони десь 300 порцій на день готували, а «Sir Lancelot» десь 500-600 порцій.

За кваліфікацією я соціолог зі спеціальністю «соціальна робота». Ніколи би не подумала, що це може стати мені в нагоді. Але це саме те, чим я займалась в «Епіцентрі». Адже ми там не тільки годували людей. Ми спілкувалися з людьми. Волонтери в «Епіцентрі» — це велика команда. Там ж не стільки ти годуєш людей, скільки надаєш їм підтримку, хоча б через слово. А люди хочуть говорити. Для них це важливо.

Зараз ми не працюємо в «Епіцентрі» — чоловік вже повернувся до своєї роботи, на наші місця вже прийшли волонтери. Переважна більшість з них – це біженці, які нещодавно приїхали. Для них важливо допомагати іншим, а також великий плюс те, що вони отримують там їжу. Незважаючи на те, що я тепер там щодня не працюю, але продовжую там знімати та допомагати тим,чим можу.  

Хроніки війни у міжнародних виставках, фотожурналах і цікаві знайомства

Через фотографії з’явилося дуже багато людей, які почали бачити, що відбувається в Україні. Наприклад, UAnimals завдяки моїм фотографіям почали збирати кошти для тварин. В «Епіцентрі» бувало таке, що ти знайомишся з якоюсь сім’єю, що приїхала з тваринами, звичайно, що фіксуєш це. Я інколи робила пости в соцмережах, коли в мене вже назбиралася достатня кількість фото з різними тваринами. Там не було особливої історії, але звичайно, що тварини були в жахливому стані. Мені тоді написала зооволонтерка Олеся Кулік і почали сипати донати на корм для тварин. Потім UAnimals вислали стійку для корму на Епіцентр. Дуже багато людей допомагають навіть серед тих, кого я зовсім не знаю.

А ще за цей час з’явилося дуже багато підписників. Була така історія, коли в перші тижні запоріжці наповнювали мішки з піском для укріплення міста. Моя підписниця побачила у мене на фото свого батька. Вона живе в Німеччині, а батько залишився у Запоріжжі один. Вона писала, що ридала, коли побачила батька та що він не один, а в команді однодумців, які допомагають Запоріжжю чинити спротив. Вона нам задонатила десь 600 євро. Вона робить фотозйомки з мейк-ап майстринею. Вони розігрують зйомки з макіяжем серед тих, хто донатить по 10-20 євро. У мене навіть тепер є одна знайома фінка, що побачила мої фото і тепер збирається на виставку у Фінляндії. Вона також нам скидує по 20-30 доларів і я розумію, що це все стало можливим завдяки фотографії.

До кінця липня у мене проходять дві міжнародні фотовиставки у Литві та Фінляндії. У мене є подруга Іра Біла, яка працювала у нашому Музеї архітектури та тимчасово поїхала у Вільнюс разом з українською благодійною організацією, яка вивозила школу з України – жінок з дітьми. Ірина займається дуже важливою місією — доносить інформацію про Україну через різні заходи й виставки в тому числі. Моя фотовиставка відбулась завдяки їй. Виставка була у трьох містах, зараз вона веде перемовини, щоб провести фотовиставку у Німеччині. У Фінляндії хтось з українців побачив інформацію про цю подію у Вільнюсі і жінка, що виїхала з України і займається гуманітарною допомогою зробила таку виставку до 1 червня про дітей. Основна мета – визвати емпатію, бо люди у Європі, на жаль, вже трохи звикли до війни. Я бачу, що менше надходить допомоги, стає менше публікацій у ЗМІ. Якщо на сторінках у BBC та NYT в перший місяць було більше 70% інформації про Україну, то зараз новин з України все менше. Ще одна наша мета – це зібрати кошти на «Паляницю». Там на фотороботах є QR-коди з переходом на платіжну систему.

За ці чотири місяці війни я познайомилися з багатьма журналістами. У мене є цікава історія, як журналісти з The Times були у мене вдома, а я фотографувала їх портрети, після того як вони закінчили робити інтерв’ю. Все розпочалося з того, що є хлопець на ім’я Микола, який приїхав з Маріуполя на велосипеді.  Він три дні був у фільтраційному таборі, два дні він був у полоні і дістався Запоріжжя. Я з ним тоді познайомилися і мені в той же день запропонували квартиру безкоштовну. Уже два місяці в ній живе цей Коля з велосипедом та ще одна родина з дитиною. Ми з ними спілкуємося, вони приїжджають до нас у гості. Його історія досить незвичайна. А з журналістами The Times я познайомилася ще у перший тиждень війни. Вони в Україні були ще до початку повномасштабної війни і знімали матеріали про АТО. Коли почалася війна, то вони вирішили залишитися. Так співпало, що я запропонувала цій сім’ї з Миколою познімати їх вдома з професійним спалахом. І ті журналісти приїхали в той самий день, тобто вони брали інтерв’ю у мене вдома у цього Миколи, поки я знімала. Також я не змогла не скористатися шансом не зняти цих журналістів. Вони насправді дуже круті військові журналісти — працювали в Сирії, були викрадені, поранені, але незважаючи ні на що, залишилися в професії і продовжують доносити до світу інформацію про війну

Також частину моїх фотографій публікують у тематичних фотожурналах, що створили у Запоріжжі під час війни. Є у нас у Запоріжжі такий чоловік, як Олександр Капров. У нього була своя рекламна агенція «СПРОС» . Він знімався у цих смішних рекламах з Харвест Індустриалес та інших. Я побачила, що там він шукає фотографів для журналу. Йому сподобались мої фотографії і у нас уже вийшло чотири фотожурнали, де більшість саме моїх фото. Перший журнал мав назву «Приречені на перемогу», другий – «Ті, хто сміються», а третій про дітей «Народжені жити». Про дітей найважчий, бо там дуже багато емоційних фото. Останній був саме про наше місто. Примірників цих журналів не дуже багато – близько 500. Вони некомерційні у вільному доступі по кафешкам, салонам, закладам відпочинку є. Також в планах є ще друковані журнали — як мінімум два номери.

«Люди дуже відкриті і найцікавіше, що вони хочуть і готові розповідати свої історії»

Фотографи, мабуть, як і лікарі мають таку трохи знижену емпатію. У мене взагалі є таке по відношенню до родичів. Я рідко сумую за кимось, крім чоловіка. Я можу розплакатися через якусь собачку, я дуже емоційна, але в плані роботи можу себе стримувати. Важче за все, коли ти працюєш з біженцями 8-10 годин, бачиш цих людей, повертаєшся вже додому, сідаєш за комп’ютер відбирати фото і ще раз бачиш цих людей. В цей момент ти починаєш пригадувати усі почуті історії. 

Я знімала одного вбитого у п’ятій лікарні. Там жахлива історія – міна не розірвалася і чоловік взяв і поніс її в підвал у стані афекту. В цей час вона у нього розірвалася по дорозі. Я приїхала в лікарню, а їх там якраз вивантажують.

Я впевнена, усі ці звірства мають бачити. Зараз до фотографії вже інакше ставлення. Навіть в «Епіцентрі», коли приїжджають переселенці дуже рідко, коли хтось каже, що не потрібно знімати. Я вважаю, що кожному нашому мешканцю потрібно поїхати і попрацювати хоч деякий час в «Епіцентрі». Бо так по місту і не скажеш, що у нас війна – так є мішки, протитанкові їжаки, але коли ти там знаходишся, то це взагалі інший вимір. Там жах, біль і смуток, а найстрашніше, що все це не скінчається, ти думаєш, що ми ж якось тримаємося, артилерія наша стоїть, ми віримо в ЗСУ, але водночас є наші цивільні громадяни, що потерпають від війни. Там люди дуже відкриті і найцікавіше, що вони хочуть і готові розповідати свої історії. Там є хлопці, що самі по 30 днів жили в зонах бойових дій у підвалах з цими дітьми, виїхали, відправили свої сім’ї за кордон, а самі залишилися волонтерити. І таких дуже багато, бо вони кажуть, що відчувають таку потребу і впевнені, що вони найкраще зможуть їх зрозуміти, бо вже пройшли через те саме.

Люди по-різному реагують на фотокамеру. Можуть і послати. Потрібно знати, що відповісти на питання: «навіщо ти знімаєш?». Зазвичай я так і кажу, що я волонтер і знімаю хроніки міста, щоб люди бачили, що у нас відбувається. Це наша пам’ять, ми повинні це пережити.

 Я думаю, що взагалі якби не фотографія, та не «Паляниця», то вже можна було з глузду з’їхати. В перший місяць ми дуже втягнулися у волонтерство – годували біженців, збирали кошти і без вихідних працювали. Вільного часу майже не було, я просто не встигала викладати фото, які я зробила два тижні тому. При цьому зараз я хоч в «Епіцентрі» не працюю, але їжджу туди періодично знімати, хоча б раз на тиждень. В останній раз я приїжджала і якраз формували автобуси на Польшу і було дуже багато жінок та дітей. Я давно такого не бачила .

Я взагалі завжди публікувала і публікую в Instagram, що якщо ви волонтер і працюєте, то я приїду і познімаю безкоштовно. Я хочу показати, чим займається місто зараз і хто в цьому допомагає.

Про думки, аби покинути Запоріжжя

Відчуття аби поїхати кудись було більш ввечері. Коли ти весь день зайнятий, десь бігаєш, фотографії робиш, комусь допомагаєш, а потім ввечері зупиняєшся і не розумієш, що робити. Ми вдома передивилися усі фільми про військових журналістів та фотографів.

Мені навіть пропонували виставку в Іспанії, але там важливо було щоб я особисто її представляла та країну. Я спочатку так легко погодилась, а потім зрозуміла, що і чоловіка не залишу, бо ми один одного дуже сильно підтримаємо. Йому було важко без роботи. Чоловікам важче це прийняти, ніж жінкам. Я пам’ятаю, як він мені говорив: «та ні, ти посуд не мий, то я помию, аби вже щось робити». Зараз він вже повернувся до роботи і потрохи відновлює свій бізнес, а також підробляє онлайн як айті та інженер. 

Сестра чоловіка зараз у Польші і пропонує мені їхати, але я не розумію, як я можу це зробити. У мене вже така відповідальність – а хто тих біженців познімає. В перші місяці у нас в місті дуже багато було журналістів з провідних видань — The New York Times, The Washington Post та інші, а після «Азовсталі» вони майже всі виїхали. Першим триггером була Буча, потім «Азовсталь», а зараз все перейшло в рутину.

У мене є біженці, є волонтери в місті, та є моя друга родина — це наш волонтерський штаб. Там ти йдеш від воріт до входу, вітаєшся з людьми і розумієш, що з усіма цими людьми ти познайомився під час війни.В перший тиждень на камеру реагували з острахом. А зараз то вже така велика сім’я, яка на камеру вже посміхається.

Фотографка-волонтер та як фото потрапляють у соцмережі президента

У мене немає доходів, але чоловік зараз заробляє, але все одно живемо економніше, ніж раніше. Я на другий чи третій місяць почала думати, що мені потрібні і комерційні зйомки також. Хоч якісь мінімальні. Я виставила інформацію про те, що в мене є 50% знижка на все, але я не могла зрозуміти, як мені про це повідомити в соцмережах. Бо в мене там вся стрічка переважно в біженцях, волонтерських роботах. І тут, якщо я розміщую інформацію про портрети, а людина вперше заходить і бачить там сльози, біль, біженців і дітей, то якось це не дуже все в’яжеться взагалі. І тоді мені мій чоловік сказав, ну будеш волонтером. Є такий дуже відомий фотограф Себастьян Сальгадо. Він знімав в гарячих точках, рудники та видобуток золота, дітей. Все це він робив як волонтер, бо не був найманим працівником якогось ЗМІ. Коли ж я побачила, що у мене є підтримка – люди хочуть виставки, у Вільнюсі планують зробити великий мурал по моєму фото, то це мене дуже надихнуло. Це такі приємні крапельки. Що ж стосується того, як команда Зеленського обирає фото, то є така сторінка в Instagram Ukraine NOW і менеджер цієї сторінки разом зі своєю командою слідкує за усіма журналістами та фотографами, що працюють зараз в Україні. Це і фоторепортери, і аматори. У Telegram-канал він сам вигружає обрані фото, а команда Зеленського бере фото з цього каналу. Моє задача проста – знімати і показувати те, що відбувається навкруги нас. Після того, як Зеленський почав ділитися моїми фото, я познайомилися з Ukraїner і вони також почали брати деякі роботи

Про навчання фотографії

Митці – це такі люди, що несуть культурний код нації. Не буває такого поняття як «талановитий фотограф». Він може бачити композицію, але постійна практика, тренування дають можливість розвивати свої здібності та культурне сприйняття. Я належу до так званих «пахарів». Зараз я відчуваю, що в мене щось виходить, бо я бачу віддачу.

Зараз така епоха, що крім нашої української нації відбудовується ще таке культурне явище, що факт важливіше за якість фото чи відео.

Мені пощастило, у мене є змога знімати те, що мені подобається. Я проходила навчання фотографії і багато хто мені казав: «ой, нащо на це витрачати гроші, то можна все на Youtube подивитися».  Нас навчили розписувати ідеї для зйомок і ось після 30-ї приходять найкрутіші варіанти. Мозок така штука – він лінується, поки ти його не штирхаєш.  Найбільше мені подобаються якісь концептуальні зйомки.

Фото – це для когось може бути терапія. У мене був такий досвід з проєктом «Люди, які впливають на нас». Я зробила опитування в Instagram, аби люди розказали, хто в Запоріжжі їх надихає. Мені люди там покидали і склався список десь з 30 людей. По-перше, це було справді цікаво, бо це дає змогу подумати про своє життя, оточення, хто імпонує та чому. Завдяки цьому експерименту я познайомилися з безліччю цікавих людей.

До війни я дуже полюбляла знімати портрети, а зараз наряду з ними на перше місто зі зрозумілих причин вийшов репортаж. Після нашої перемоги треба буде якийсь час віддати на аналіз та усвідомлення, а шо я хочу знімати тепер. А може взагалі нічого не залежить від моїх бажань та лише треба буде відчути, де я потрібна як фотограф зараз.