Майбутній український письменник, лауреат Шевченківської премії, ветеран 2 Світової війни, автор спогадів про військові злочини сталіністів та книг про колективізацію, розкуркулення, Голодомор-геноцид народився на хуторі Гараськи неподалік Миргорода, у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від російсько-комуністичних репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя — Дімаров. З ним і довелося прожити життя у СРСР.

Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

Анатолій Дімаров-Гарасюта одним із перших у радянській літературі підняв тему голодомору 1932-1933 років. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964). Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка — ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сторінки, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив викреслені сторінки. 1982-го за цей твір нагороджений Шевченківською премією.

«Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо».

За матеріалами офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті