Село Циркуни під Харковом перебуває під окупацією російських військ від початку вторгнення. Щоб повернутися до родини, яка зустріла війну у Харкові, 32-річному жителю Циркунів Сергію Бєляєву замість 10 км довелося проїхати понад 3700: через Росію, Латвію, Литву та Польщу.

Яким був цей шлях, Сергій Бєляєв розказав Суспільному. Далі — пряма мова.

Блокада у Циркунах. «Щодня ситуація погіршувалася»

Я з братом жив у Циркунах. За дві години від початку війни 24 лютого російські танки стояли на окружній Харкова. Безпечного шляху з села не було. З кожним днем ситуація ставала гіршою, тож на восьмий день війни ми вирішили виїжджати з Циркунів, бо вже й будинки поруч були зруйновані. Ми розуміли, що якщо щось таке прилетить до нас, не врятує жоден погріб.

Ми виїхали з Циркунів до селища [так само на тимчасово окупованій території Харківщини], в якому провели місяць. Я все шукав спосіб вибратися до Харкова. Я думав якось це зробити через Старий Салтів, Козачу Лопань, та мені всі казали, що це небезпечно. Ризикувати задарма я не хотів. Мав ідею виїхати через Білорусь та Польщу додому, але спочатку ця ідея здавалася мені нереальною. Проте час спливав, і я розумів, що, можливо, це вже не така божевільна ідея. Коли односельці сказали, що спробують так виїхати, наважився.

Напевне, можна було проїхати через російський блокпост до Харкова, але я не чув жодної успішної історії про таке: в кращих випадках людей просто розгортали назад, в гірших — чув від людей, що розстрілювали. У Харкові мене чекала дружина, її та мої батьки.

Без світла, води, зв’язку та в небезпеці

Чим далі російські військові від фронту та війни, тим вони спокійніші, бо вони заїжджають, війни не бачили, тож почуваються весело. Але поводитися з ними, як з друзями, не варто: були історії, коли вони просто забирали людей. Зникла людина — і все, ніхто не знає, що з нею. Знаю це з тих сіл, в яких ми були. Можливо, людина втекла й нікому нічого не сказала, але факт: бачив людину, а потім вона кудись зникла.

Переміщуватися по селу можна було. Не було світла та мало де була вода, бо криниць мало, треба було ходити далеко до криниць. Телефонного зв’язку та інтернету там майже немає. Я шукав точки, де є хоч якийсь інтернет, був роумінг, українського зв’язку не було.

Перетин кордону і допит ФСБ

Від нас до кордону було до 2 км, але коли ми досиділи, він був вже закритий. Нам довелось їхати через Вовчанськ. Там повністю окупована територія, багато блокпостів, мабуть, близько 10. На одному блокпості нас змушували йти й отримувати перепустки. Ці 70 км ми їхали майже весь день, тільки вночі перетнули кордон. Процедура перетину звичайна, за виключенням допиту від ФСБ. У мене питали, чи служив, де працював, вчився. Перевіряли телефон. Чому та навіщо їду, не питали, щодо пункту призначення — казали, що до рідних. Максимально швидко поїхали до Латвії.

Коли зупинялися на заправках в Росії, люди бачили українські номери, підходили — жодної адекватної людини [яка б виступала проти війни] з 20, з якими спілкувалися, ми там не зустріли. Поки були в Росії, на ночівлі в хостелах не зупинялися, дві години поспали в машині й прямували далі. Проїхали Росію, Латвію, Литву та Польщу.

В Латвії мало з ким спілкувалися. В Польщі прийняли добре, з розумінням, але якщо такого з тобою не трапиться, ти до кінця ніколи не зрозумієш, як це. В Польщі усе, де можна було заселитися, було заселено, тому ми зупинялися в хабах на кілька тисяч людей.

Додому вирішив повертатися, бо тут дружина і рідня. Якби з ними щось трапилось, я не уявляю, як би я жив далі. Дружина думала виїхати, але боялась їхати сама. Зараз думаємо, куди виїдемо разом. Від мого будинку у Циркунах до будинку дружини — 10 км. Мені довелося проїхати 3700 км. Шлях зайняв два тижні.

Яким побачив Харків

По фото, відео, розповідям друзів я уявляв, що Харкову дісталося більше. Можливо, я проїхав таким маршрутом, де все вціліло. Мене вразило, що місто було порожнім.