Тридцять років вона проведе у в’язницях і таборах. Мрія про щасливе подружнє життя із Михайлом Сорокою (якого радянська влада запроторить до таборів на 34 роки) перетвориться на пожиттєву розлуку. Лише короткі декілька місяців разом подарує молодятам доля. Уже у в’язниці Катерина народить сина, якого змушена буде залишити своїм батькам на виховання.

Народилася Катерина у Коломиї, була єдиною дитиною в інтелігентній родині. Її батько Мирон був сином священника, отримав гарну освіту і став відомим вченим-математиком. Працював на посаді професора Львівського державного університету, був членом НТШ, входив до Легіону Українських Січових стрільців. Мати Володимира також походила з родини священника.

Катерина долучилася до юнацтва ОУН під час навчання у львівській приватній гімназії сестер Василіянок. Стала референткою відділу пропаганди юнацької мережі ОУН. Також входила до складу дівочої бойово-розвідувальної п’ятірки під керівництвом Марії Кос.

У 1934-му ОУНівці ліквідували польського Міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Катерина була наймолодшою підсудною серед інших учасників Варшавського процесу. Оскільки вона безпосередньої участі у вбивстві міністра не брала, а допомогла виконавцю замаху Грицьку Мацейку втекти, отримала 8 років тюрми. За амністією їй скоротили термін до 4 років.

Катерина вийшла на волю коли їй ще не виповнилося 24-х років.

В ув’язненні вона зустрілася з колишнім гімназійним колегою Михайлом Сорокою, з яким у них тут зародилося кохання. Він був провідником крайової екзекутиви, за що його ув’язнила польська влада. Після звільнення, у листопаді 1939 року Катерина та Михайло побралися у Львові, в Соборі святого Юра.

У березні 1940 року НКВДисти заарештовують подружжя за зв’язки із ОУН. Михайла відправили у другу львівську в’язницю, Катерину — у «Бригідки», де 2 вересня 1940-го вона народила сина Богдана. Хлопчика забрали в матері і віддали її батькам на виховання. А Катерина більше ніколи не побачиться з чоловіком.

Під час наступу німців на Львів у червні 1941 року Зарицька тікає з в’язниці. Вона організовує в місті підпільну жіночу мережу, займається політосвітою серед жіноцтва, забезпеченням ліків. Протягом 1941–1943 років Зарицька була крайовою провідницею жіночої сітки ОУН, з 1943-го — організаторкою та керівницею Українського Червоного Хреста, працювала у відділі пропаганди ОУН, писала статті політичного спрямування які підписувала «У.Кужіль».

«Моя праця по лінії УЧХ полягала в тому, що я повинна була організувати госпіталі для поранених членів ОУН та учасників УПА, підбирати в ці госпіталі медперсонал і придбати необхідні для лікування хворих та поранених медикаменти», — наводить Святослав Липовецький фрагмент допиту Катерини у книзі «Сила опору. Українці в радянських таборах».

У 1945 році Катерина Зарицька була нагороджена Срібним хрестом заслуги УПА.

Під псевдо «Монета» була зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича. У різних містах вона облаштовувала конспіративні квартири для Головнокомандувача. У цей час вона жила під прізвищем польської переселенки Марії Вирюк.

21 вересня 1947 року, на Різдво Пресвятої Богородиці Катерина виїхала до Ходорова на зустріч з іншою зв’язковою. «Коли зайшли до хати, за мною увійшов якийсь чоловік і попросив сокиру. Ну який порядний українець в таке свято буде рубати дрова? Отже, я зрозуміла, що мені кінець», — читаємо в книзі «Сила опору…». Вона почала відстрілюватися, поранила одного зі співробітників МГБ. Щоб не потрапити живою до рук радянських спецслужб, вона розкусила ампулу з отрутою, яку носила на ланцюжку на шиї. Але її «відкачали», бо щодо неї був чіткий наказ «взяти живою».

Непритомній їй зробили фото, яке мало свідчити про загибель «Монети». МГБ поширили світлину серед повстанців, використовували на допитах. Оскільки проти живих побратимів та посестер повстанці, попри тортури не свідчили. Відтак українське підпілля було переконане, що Зарицька загинула. Редакція часопису «Ідея і чин» розмістила некролог з усіма її регаліями та життєписом. «Монеті» після цього марно було заперечувати звинувачення, що пред’являли їй «червоні комісари».

У 1948 Катерина Зарицька отримала вирок — 25 років виправно-трудових таборів. До 1952 року її тримали у Львові в «одиночці». 1952-го її відправили до Верхньоуральської в’язниці, а через півтора року відправили до Владімірського централу.

«У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, — писав про Катерину ув’язнений Анатоль Радиґін. — І ось коли ми виходили на подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона, напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки…».

У 1960-х умови перебування у таборах дещо полегшили і дозволили отримувати одну посилку до 5 кілограмів на рік і декілька бандеролей та листування. Катерина активно переписувалася з чоловіком, який знаходився у сусідньому таборі.

У вересні 1972-го Катерина Зарицька вийшла на волю. Її чоловік за рік до цього помер у таборі від інфаркту. Попри прохання попрощатися з ним, Катерині не дозволили навіть цього. Вона відбула майже увесь строк, навіть коли в 1960-х російсько-комуністична влада скасувала більшості політично засуджених 25-ти річні терміни ув’язнення, її залишили в таборі.

Після звільнення Катерині було заборонено жити в Західній Україні, відтак вона поселилася у Волочиську на Хмельниччині у своєї подруги Дарки Гусяк.

Померла 29 серпня 1986 року. У 1991-му прах Михайла Сороки привезли в Україну і поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Поруч з ним перепоховали і Катерину. Так видатне подружжя змогло возз’єднатися лише після смерті.

Більше про Катерину Зарицьку читайте в «Історичному календарі» на сайті УІНП тут.

За матеріалами офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті