Якби такого не було, його треба було б створити. Такий центр. І такого керівника.

Ветеран, який у юності «закосив» від армії. А 2014-го прийшов у військкомат – і пішов на війну добровольцем. Повернувся з війни і замість того, щоб продовжити тихе й спокійне життя – звільнився з «хлібного» місця, бо там надто багато людей, які не хотіли змінюватися. (Незабаром цей орган у системі влади просто ліквідували, – ред.). Організував групу ветеранів у Дніпровському районі – просто, щоб допомогти хлопцям-атошникам… А потім прийшов до створення великого столичного центру, який у своїх програмах підтримки прогримів на всю Україну. (Дізнавшись, як серйозно допомагають у Києві атошникам, ветерани з регіонів намагаються правдами й неправдами переїхати до столиці).

Що було між 2015 та 2021 роками, і як столиця перетворилася на центр таких серйозних соціальних ініціатив, ми говоримо з директором Київського міського центру допомоги учасникам АТО Георгієм Кунахом.

— Відмінне місце з добрим минулим, – кажу я, оглядаючи кімнати в будинку на Хрещатику, де колись був популярний кінотеатр.

— Наш перший офіс був у Дарниці, розпочинали з Дніпровського району. Депутат поділився своєю приймальнею, а ремонт зробили самі, – розповідає Георгій.

— Так з чого все це почалося?

— З мого повернення із війни. 2015 рік – це демобілізація першої-другої хвилі. Хлопцям, які повернулися з фронту, одразу стало все зрозумілим: вони втратили роботу. Тих, хто поїхав на Схід добровольцем, назад уже не приймали. Я працював в «Укртрансінспекції» міста Києва.

— Вас теж звільнили?

— Ні, сам пішов. Я повернувся з фронту з іншими поглядами, а тут залишилися ті самі люди, котрі були й 2013-го, за Януковича. Ми не розуміли одне одного. Я звільнився, бо зрозумів, що з ними не зможу працювати.

— То був посттравматичний синдром?

— Ні. То насправді був синдром правди. Посттравматичний синдром, швидше за все, просто посилював це відчуття: ти хочеш щось змінити в цій країні. А як ти можеш щось зробити, якщо люди, які створювали порочні практики, залишилися. Вони присмокталися до потоків і звідти їх не відірвати. При цьому на тебе дивляться з насмішкою: я ж тебе туди не посилав.

Минув час, я заспокоївся. Зайшов до начальника головного управління «Укртрансінспекції» (служби, яку незабаром було ліквідовано, – ред.), сів і кажу: “Дорогий друже, я такий-то, не можу далі працювати в цьому колективі, бо не знаходжу спільної мови з ними, це – сепаратисти. Він мені каже: “Не хвилюйся, ми всіх їх звільнимо, все буде добре”. Я потиснув руку і кажу: “Ні, хочу звільнитися сам, так буде спокійніше”.

Ну, і вийшов на власні хліби. Вийшов, а йти нікуди, і таких, як я, багато. Ми з одним побратимом здзвонилися, з другим – і починаю розуміти: та тут – проблем і проблем. Я говорю: “Хлопці, якщо ми зараз усі не зберемося і не спробуємо самі все вирішити, у нас не вийде далі нічого!”. І я організував першу спільноту в районі, вона називалася «Рада ветеранів АТО Дніпровського району». Це було 2015 року. Ми організувалися, на той час було півсотні ветеранів.

— А на що ж ви жили?

— Запаси у мене були, я ж до війни не бідував. У мене гарна машина, дача, квартира…

Коли йшов в АТО, у мене народився другий син, йому було всього три місяці… Дружина була в шоці. Але я розумів: якщо ми не підемо воювати, то вони прийдуть сюди. Я навіть не замислювався, як моя сім’я житиме. Ось просто, прийшов, дзвоню дружині й кажу: «Марино, підготуй речі, я їду». Вона жартома: “Куди, у відрядження?” Я кажу: “Так, типу у відрядження…” Вона сидить із другим малим на руках, йому тоді три роки, а я збираю рюкзак. Вона у сльозах, нічого не може зрозуміти. А я пішов…

Військком умовив йти не в добробати, а в Нацгвардію, статус перших був не врегульованим. “У тебе маленькі діти, якщо раптом що – дружина хоч пенсію отримає швидше”.

Не розповідатиму, що там було. Слов’янськ, Маріуполь, Попасна… Багато чого бачив, та розповідати про це не хочу. Це моє особисте, воно все в мені – у мізках, у серці…

Дуже важкими були 2014-й і 2015-й роки. Демобілізувався, пішов з роботи… Заощадження розходяться, грошей залишається менше й менше. А дітям усе потрібне, одні памперси скільки коштують!

— Турчинов в одному інтерв’ю сказав, що їхньою помилкою було намагання захистити, відгородити суспільство від війни. Відтак на жодному мікрорівні не було усвідомлення, що війна близько, майже поруч.

— Так. Коли, повертаючись додому, ми під’їжджали до Києва, я розумів, що там люди воюють, гинуть, а тут – усе гаразд. Зізнаюся, що в перші дні я взагалі був у шоці. Я ніяк не міг збагнути: дискотека, музика. Люди живуть своїм життям і таке відчуття, що війна далеко. Хоча ось тут ти бачив, де знаходиться чітка лінія зіткнення війни та мирного життя.

Але треба було жити і вирішувати елементарні проблеми. А одинака ніхто не сприймає серйозно. А ось до групи ветеранів, що воювали, – довіри більше.

— У вас було майже дві роти?

— Близько півсотні людей. Нас уже почали чути та бачити. Адміністрація спочатку району, а згодом міста – нами вже зацікавилися. Наприкінці 2016-го року в нас було 1200 осіб. Це було великим рухом. Ми тоді проводили збори щодня. Усі хлопці поприїжджали із проблемами: зубами, кардіологією… Треба було лікувати, влаштовувати дітей у садочки, спробувати домогтися безплатного харчування у школах. Процес формування соціального пакету лише приймався на державному рівні, а ми вже вирішували ці питання. Скажу правду, що першу дитину до війни я влаштовував у садок, як було заведено за старою традицією – щось купити, відремонтувати, а другий – пішов як син учасника бойових дій – у пріоритетному порядку. І ні вдови загиблих, ні діти ветеранів не принижувалися, не продовжували жодних корупційних традицій. По-своєму ми вже змінювали життя. А через якийсь час ми практично автоматизували цей процес.

Це, звісно, стало можливим і завдяки державній політиці, й тому, що нас почули у мерії. Організація зростала, ми вирішили об’єднати всі райони докупи і зайти вже в КМДА як «Рада ветеранів АТО» при столичній адміністрації.

— Виглядає як ініціатива знизу, яку ніхто не стимулював.

— Ми мали це все почати, бо проблем було багато. Виплат за загиблими спершу не було, поховати нормально ми не могли. Перший помітний для всіх проєкт наш – у 2016 році, «Алея Слави» на Лісовому цвинтарі. Цвинтар ми власноруч упорядковували, щоб там підмести, занести – це ми все робили самі. Наша Дніпровська адміністрація спочатку допомогла, долучилася КМДА.

Алею могли розмістити десь на околиці цвинтаря. Кличко сказав: ні, хлопці наші повинні лежати першими, щоб їх усі бачили – і нам виділили ділянку землі. Потім у нас термін облаштування закінчувався, спонсор затримував виплати на плити для благоустрою, мер же – просто дав ці 60 тисяч гривень із власних грошей. Але це стосується померлих чи загиблих. Ми зараз супроводжуємо військового практично з перших днів демобілізації.

— Наприклад?

— У 2015 році ми створили загони Муніципальної варти. Це на той момент наша волонтерська організація – слідкувати за порядком у районі. Ми в нас у Дніпровському виходили з шостої до восьмої вечора, і потім – з восьмої до одинадцятої – у безлюдні місця на Дарниці. Такі групи було створено у кожному районі. Багато писали про наші спільні з поліцією рейди на залізничному вокзалі. А потім були сформовані загони Муніципальної охорони, також наш проєкт. Охорона парків, лікарень, комунальних підприємств. Там працюють близько 500 наших побратимів, уже на зарплаті. І це надзвичайно важливий проєкт. Для тих, хто не знайшов себе в житті, але хоче і може працювати, він може прийти в охорону – і працюватиме у спільноті таких само хлопців. Ось ці два проєкти – це і зайнятість атошників, й охорона міста, і… момент децентралізації. Це коли ми вже стали київською організацією.

— А якщо повернутися до соціальних ініціатив?

— Раніше мені доводилося особисто приїжджати до лікарень, коли військового хотіли змусити платити чи змушували купувати ліки. Пригадую, як мені дзвонить дружина побратима з ЛШД, привезла чоловіка з інсультом. Запитує у сльозах: платити чи ні? Я питаю: чи ти посвідчення УБД показала? Вона: так. Приїжджаю. Іду до головного лікаря. Він: у нас немає ветеранів. Я кажу: він унизу, в приймальному відділенні. Чи то саботаж, чи байдужість, але сподіваюся, що ми зуміли подолати і те, й інше.

І ці результати давали додатковий стимул допомагати. Я цим горів просто. Я їздив до Тодурова в Інститут серця особисто. У нас були хлопці, які не змогли стати фінансово на ноги. А шунтування було потрібне терміново. Теж дякую йому, він на моє прохання все робив безплатно.

Пам’ятаю, в перші роки ми вирішували їхні проблеми зі стоматологією, протезували всіх, хто вкрай потребує – у мене були контакти з приватними клініками. І ця практика тривала б. Але якось мене викликав директор приватної клініки й сказав: Георгію, ми домовлялися, що лікуватися будуть люди, які потребують. А до нас сьогодні приїхав військовий на Мерседесі. Я взяв контакти та звернувся до цього військового. Кажу: що ти робиш? Чому сам не платиш? Він мені: маю право, я учасник бойових дій. Мені довелося цю пільгу перевести в інший режим.

— Як ви розумієте, що ветеранам потрібно наступного моменту?

— Величезний плюс у тому, що в центрі працюють не просто мотивовані співробітники, колеги – це добровольці, сім’я загиблих, учасники Революції Гідності, тобто кожен щось робить і глибоко переймається. І, звісно, дякую мерії. Здається, жодна з наших ініціатив не залишилася не почутою. Я безпосередньо взаємодію із заступником Віталія Кличка Мариною Хондою. У мене, зізнаюся, раніше було упередження щодо жінок на керівних посадах, не дуже позитивний досвід, але вона чує кожну нашу пропозицію. Хоч би з чим ми прийшли – її відповідь: давайте спробуємо. Для неї немає нічого неможливого.

Минулого року 58 сімей отримали з бюджету компенсацію на придбання житла. На обліку – ще три з половиною тисячі людей. Ця програма спільного фінансування житла «50х50» чітко відпрацьована. Якщо людині даєш безплатну квартиру, вона це не цінує, і це формує патерналізм і помилкове відчуття, що тобі всі винні. Але коли ти вкладаєш у це гроші, ти розумієш, що не просто так отримав, а наполовину купив зі своєї зарплати, позичив десь – це зовсім інше відчуття.

Понад півтори тисячі дітей з батьками, сімей атошників чи загиблих відпочили за оздоровчою програмою безплатно. Щомісяця сім’ї загиблих для малолітніх дітей отримують трохи більше семи тисяч гривень і трохи більше п’яти – батьки загиблих воїнів.

Уже кілька днів ветерани користуються безплатним паркуванням. І – найсвіжіший наш проєкт. Шестеро атошників-ампутантів за кілька тижнів отримають у подарунок машини, корейські позашляховики. І ми, до речі, готуємо ще один проєкт. Серфінг для інвалідів. У парку Муромець плануємо обладнати спеціальні інклюзивні снаряди для тренувань та для того, щоб поставити ветерана на дошку. Ми вже ставили їх на дошки, і ви не уявляєте скільки радості у них було! У нас є Сергій: одна рука, одна нога – і він на дошці їде, і вони настільки задоволені! Не тільки серфінг, ще й веслування є, хлопці сідають утрьох, удвох – і разом гребуть, вони відчувають, що вони в команді – досі забійній, що багато можуть іще. І ось тут – психологічна складова у цьому є. Ветеранам потрібні такі «фанові» види спорту. Де і спорт, і спілкування. Тому ветерани мають команди в районах, там же поля футбольні. Граємо.

— Молодці. Хлопці повоювали, немолоді, не дуже легкі, а таки м’яч ганяють.

— Це так. Але бувають ситуації і драматичні, й кумедні водночас. Є у нас кіборг, був поранений неодноразово, дуже хороша людина, відкрита, душевна. Якось я його прошу: Руслане, ти можеш швиденько підійти до нас в офіс, мені потрібно тобі дещо сказати? Руслан біжить, потім набирає мене, каже: Жоро, я тут біля світлофора, у мене ногу заклинило, не можу йти, коліно не згинається. А він грає у футбол, бігає, плаває. Я приїхав, машиною забрав, відвіз його. Напевно, символічно і стосується кожного ветерана. Сьогодні все працює, він дає чудові навантаження, соціалізований і начебто реабілітований, але раптово – щось може заклинити. Прямо на світлофорі.

Але загалом, усе, про що я сказав – це вже плоди роботи. А є непомітна, але дуже важлива юридична складова. Ми з самого початку створення Центру опікуємося тим, що допомагаємо з оформленням статусу УБД. Там різні нюанси, різні причини смерті, часто складна тяганина – і ми сприяли, підказували сім’ям, як зробити це коротшим шляхом, фактично ми вели сім’ю до отримання цієї пільги. Або державою передбачено, що в разі смерті можлива виплата одноразової грошової допомоги, а закони змінюються, доповнюються. У 2018 році ухвалили норму: якщо, наприклад, людина звільнилася з лав Збройних сил України або взагалі комісувалася додому, але більш як за рік після участі в АТО померла, то раніше не виплачували у зв’язку з цим одноразову грошову допомогу. Ми виявляли такі сім’ї (їх загалом було понад 27), які змогли отримати грошову допомогу в разі смерті учасника АТО, понад двадцять сімей отримали, ні багато ні мало, 500 прожиткових мінімумів на всіх членів сімей. Загиблого не повернеш, але це допомога вдовам. Щоб ви розуміли, у кожному проєкті кожна кома і крапка – по-своєму вистраждані.

Ми й точково вирішуємо питання, але є такі якісь глобальні питання, які потрібно справді прописувати у програмах та просувати, або, наприклад, рішенням – і виносити на розсуд депутатів Київської міської ради.

— А коли був останній момент, коли ви відчули себе щасливим?

— У нас є побратим – атошник. Складний випадок. Мати померла, дружина померла. Програма покращення житла збилася через те, що одного члена сім’ї не стало. Він був украй пригнічений. Говорить: Жоро, я собі нічого не зроблю, але я не знаю, як жити. І де брати сили, щоби жити. Ми з ним пройшли це, хлопці часто з ним розмовляли. І ось зараз він працює в муніципальній охороні, дитина з ним, з житлом усе налагодилося. Нещодавно зустрів його, він усміхається. Просто відчуваю його спокій. Це, зокрема, те, заради чого варто і жити, й працювати.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Євген Котенко