Сьогодні в Україні День матері. Добре що з’явився такий день, який трохи “розвантажити” 8 березня, а також День батька, день сина, день доньки, день бабусь та дідусів. Це вчить цінувати родину та підтримувати зв’язки.Але погано що в Україні разом з цим не з’явилося адекватної державної політики батьківства.

Є купа молодих та не дуже молодих успішних, розумних, одружених, більш-менш забезпечених людей, які не мають дітей. Навіть серед моїх знайомих. Й не, тому що вони ідейні чайлд фрі, таких не так багато, а, тому що “так склалося.” А склалося так, тому що в Україні немає адекватної підтримки батьківства.

Наразі демографію та батьківство держава стимулює (а держава завжди говорить про значення демографі) мізерними виплатами та державною системою дитячої освіти та медицини, яка досить умовно відповідає викликам сучасності.  Але при цьому потрібно розуміти, діти в Україні не є економічною інвестицією в майбутнє батьків. Як й будь-якій розвинутій країні. 

Діти в Україні не є економічною інвестицією в майбутнє батьків.

В 19, та навіть 20 сторіччі народжувати дітей було доцільно, тому що вони були недорогою робочою силою, працювали на городі, вдома. Зараз дітей успішно заміняють машинки для прання та роботи-пилососи): 

Було суспільне зобов’язання, щоб діти утримували та допомагали батькам у старості.  Але наразі медицина дозволяє досить довго бути спроможними.  А далі будувати  розвинуту систему пансіонатів для літніх людей та хоспісів для важко хворих, що легко позбавляє дітей від суспільного зобов’язання. Ба більше, часто самі доросли вибирають можливість грати в доміно чи бридж з однолітками та на час від часу зустрічатися з родиною, ніж бути докучливими меблями у будинку дітей чи онуків. Особисто я точно за бридж. А в хоспісі тем більш догляд більш професійний. Й головне, при цій формі суспільного договору, у родинному колі зникає зайва досада та ненависть.

На росії на дитину, якщо вона не “сторчиться” раніше, можна виміняти білу ладу або, в крайньому разі м’ясорубку. В деяких племенах Африки — на корову або козу. В Україні іноді на відстрочку від мобілізації, але це тимчасова преференція.

Але коли держава головним засобом стимулювання батьківства обирає виплати, яких не вистачає на підгузки та молочку, вона повинна розуміти — це є аргументом лише для тих, кому достатньо цих грошей для власного проживання. А не тих, хто може дати українській дитині якісну освіту та розвиток, дбати про її здоров’я та якісні умови проживання, розуміння нації та національної гордості. Й якщо держава хоче бачити саме таких дітей саме в таких родинах, потрібно змінювати підходи. І я не про підвищення виплат, дітей повинні утримувати батьки, я про зміну підходів до підтримки батьківства. 

Адже якщо діти не економічна інвестиція, це прояв любові, як це не пафосно звучить. Бажання поділитися з всесвітом, чимось що ти можеш. Як намалювати красивий мурал або написати у повітрі кохаю. Але мурал чи напис це акт однієї дій, а дитина потребує підтримки та участі батьків протягом довгого часу, нерідко понад 18 років. Й саме невпевненість в тому, що держава буде підтримувати змушує людей відкладати народження дітей, а потім чи взагалі відмовлятися від цього. Навіть через власну тугу.

Авжеж, наразі головне питання — це питання безпеки. Але навіть за умов миру є чимало питань. 

Інклюзія

Міста та села України не пристосовані для малюків. Коляски не влазять у ліфти, на них не проїхати нормально по розбитим тротуарам, недостатньо пандусів. Це проблема з якою зіткнулися й ветерани.  В Харкові є майданчики, але в деяких містах їх немає, але питання вуличних туалетів (так це важливо, коли діти гуляють понад годину),  місць де можна переодягнути дитину, пересування в транспорті, походи в магазин чи кафе, (авжеж є ті, хто це враховує) все це перетворюється квест і сприяє ізоляції матерів (іноді батьків), на яку готовий не кожний.