Ще 9 березня, коли ЗСУ звільнили Дергачі, стало очевидно, що російський план ізолювати Харків по окружній та брати в облогу його, пішов борозною.

Це важливе 20-тисячне місто, яке служило логістичним хабом для російських груп, які намагаються прорватися на північно-західний обвід. З його втратою північна частина кліщів була зламана біля самого основи, пише військовий експерт Кирило Данильченко на Site.ua.

На півдні максимальний поступ був у Рогані — звідти супротивника викинули ще 15 березня. Численний гарнізон українського мільйонника з перших днів війни проводив приватні контратаки, збиваючи ворожі блоки і не даючи обкопуватися, щоб затягувати петлю навколо Харкова.

92-а та 81-а бригада, 5-а та 3-а оперативні бригади НГУ, зведені частини вищих військових навчальних закладів, КОРД та БПОП, прикордонники та їх «Дозор», ЦСО-А, територіальна оборона, місцевий «Азов» це була серйозна сила до 40 тисяч людей. Тому у ворога була перевага в авіації, у стовбурах на кілометр фронту, у високоточній зброї, але на землі доводилося туго — треба було тягти, перемагати і прогризати.

А 80 км. окружної не дозволяли росіянам ущільнити бойові порядки, доки наші війська у Харкові спиралися на систему багатоповерхових бомбосховищ заводів, підземних паркувань, технічних тунелів між промисловими будинками, інфраструктуру метро. Де ми не лише пережидали обстріли, а й освоювали західну військову допомогу, концентрували боєприпаси та амуніцію, проводили короткі ротації для відпочинку.

Тому січ місто реактивними і закидати чавуном, жорстоко бити Салтівку «Смерчами» виходило, воювати з парками та дитячими майданчиками виходило, а завдати вогневої поразки системі оборони загалом, уже не дуже. Тому що банк цілей, сотні годин дорозвідки та безпосередня підтримка з повітря це не про ВКС РФ.

Тим більше, що з перших днів українці широко використовували мобільні групи на пікапах, ПТРК-команди, кочівні міномети, виносні пости з ПЗРК — жорстоко караючи будь-які спроби клацнути дзьобом на блоках або підвезти постачання, не забезпечивши периметру.

А спробуй зловити кілька автомобілів чавуном і некерованими ракетами не в тепличних умовах Сирії, але в одній із найщільніших забудов Східної Європи, напханою тактичним ППО. Що саме надломило супротивника?

Багато в чому мотивація захисників — Харків, який раптово вважався вкрай ватним, виставив 2 бригади ТРО 127-у та 113-ту, поповнив через мобілізацію місцеві частини (виконавши план на 100%), активно взяв участь у волонтерському русі.

Бо навіть найзапекліший електорат ОПЗЖ не дуже любить прокидатися від прильотів бомб і отримувати балістичні ракети по ОДА.

Тому замість квітів вийшли розстріляні мотолиги і «Камази» в перші години вторгнення, а замість веселої петлі облоги, що затягується, — запеклі зустрічні бої і забитий російський спецназ у школі. Противник спробував виконати завдання зовсім не тим нарядом сил, що було необхідно для мільйонника. Чому до останнього неясно вірилося у вторгнення в Україну без мобілізації, тим, що вдалося насмоктати з частин постійної готовності.

Та ж агломерація у Дергачів (Черкаська Лозова, Данилівка, Чайківка, «Світлячок») це міська місцевість розміру Гудермеса, який під час Чеченської війни штурмував полк, танковий батальйон та дві роти легкої піхоти.

А тут на 750 км. лінії зіткнення 65 батальйонних груп у противника просто не можуть виділити скрізь ударні угруповання та утримувати фронт від наших випадів.

Тож звідки візьметься полчок та танкобат у кожних конкретних Дергачах? Візьметься кілька рот, з поточною чисельністю по 55-67 чоловік кожна, укріплених по флангах набраними по мобілізації донецькими саксофоністами, які явно не горять бажанням вмирати за ХНР. Особливо, коли противник перекинув більшу частину підрозділів під Ізюм — варити казан до дати.

Пару сотень людей на ізольованих постах без жодної системи вогню — тільки так виходить воювати, якщо кидати техніки скільки, що на Харківському напрямі ЗСУ має цілі підрозділи на трофейних машинах. Разом до 5 російських БТГР у секторі Харкова, спираючись навіть на потужну арту та кілька десятків вильотів авіації на добу, просто не везуть проти численної мотивованої української піхоти.

Звідси і тактика ЗСУ — якнайшвидше зблизитися з противником, щоб не дати російській артилерії та вильотам гелікоптерів вражати наші бойові порядки. Волонтерські пікапи, реквізовані з народного господарства вантажівки, броньовані мікроавтобуси інкасаторів, «Козаки», мотолиги – бойові таксі, щоб максимально швидко вийти «у партер».

Якщо групи натикаються на вогневий опір — поспішають і обходять опорники через лісосмуги з флангів, через сусідні вулиці, вражають ПТРК і мінометними батареями, що кочують, з павутини селищ навколо.

Різноманітність протитанкових засобів і взводного рівня дронів — ключ до розгрому бронетехніки в капонірах і намагаються допомогти своїм опорникам маневрених груп.

Далі справа постійного тиску — ті, хто звикли до підтримки вогню своїх машин, обороняючі сипляться в контактних боях. Павутина дач, садових товариств, приватних фермерських господарств, лісистих балок на руку тим, хто активніше нав’язує війну патрулів, з тим, що можна віднести на спині — «АТ-4», «Карлом Густавом», «Джавеліном», «Стінгером», 60 мм мінометом.

Так взяли Російську Лозову — діями добре підготовленої легкої піхоти (ГУР, «Кракена», відомчих СПН, ССО). За підтримки артилерії від Харкова та ПТРК-команд вдалося відбити всі спроби повернути її, на розбитому мосту так і залишилися 2 биті ворожі БМП.

Так наприкінці квітня взяли Момотово та Кутузівку – охопивши ядро ​​ворожої оборони Циркуни з флангу. Наші спеціальні частини пройшли полями до Тишків, знищивши міст через річку Муром, щоб не давати постачати угруповання в Циркунах. Саме селище впало після штурму з кількох сторін — сутички були біля опорника з фронту, водокачки, залишеної нами раніше частини радіотехнічних військ.

Залишки гарнізону в 21 особу, що засіли в бункері, склали зброю. Втрати в РФ — у кожному епізоді полонені, вбиті, бита та трофейна техніка, включаючи розрекламований Т-90М «Прорив», Т-72, ​​десятки одиниць колісної від роботи арти.

ЗСУ взяли Старий Салтов — де збереглася дамба через Донець, знищено лише міст. Тому що навести понтони у фланг Ізюмського угруповання ворога і підкинути їм вогник батареями — безцінно.

Судячи з того, що на карті пожеж, полум’я щосили палахкотить уже на північ і на схід від Ізюма, а бої йдуть у лісовому масиві навколо — справа робиться. Дві спроби контратаки ЗС РФ у Салтова було відкинуто.

Росіяни сипляться до самого кордону — 10 травня ми оволоділи Рубіжним, вибудувавши лінію зіткнення від них до звільнених Липців. Увечері того ж дня після спекотного штурму опанували Тернову.

Йде наступ через Розплідник у напрямку Гоптівки. Противник, як і раніше, утримує Козачу Лопань, звідки активно працює їхня артилерія — ймовірно, цей пункт стане центром зусиль РФ щодо створення «санітарної» зони між Білгородською та Харківською областями. Але сама зона рідко десь перевищує 10 км., стрімко скорочується і не факт, що в них вийде.

Це не легка прогулянка для ЗСУ — поля та лісосмуги в секторі змочені до місячного ландшафту, всі у вирвах та погризених до сірників деревах. Майже в кожному селі упереміш з битими танками та БМП супротивника, наші пошкоджені машини.

Тим більше, що у Москви до 15 БТГР, які проходять відновлення боєздатності та в резерві — запросто можуть підняти в секторі або виставити заслін у передпіллі, зупинивши українське просування вперед.

Але поки ми досягли серйозних оперативних успіхів — убезпечили від оточення Чугуїв та позбавили супротивника можливості ізолювати окружну, сам Харків уперше за 70 діб став недоступним для ствольної артилерії.

Замість концентрації зусиль у напрямку до Барвінкового, ворог буде змушений згортати фланг, вести батарейну боротьбу, виділяти вильоти дронів на моніторинг кордону та переправ на Дінці.

А за поребриком кажуть хлопки і задимлення стали відбуватися не тільки у нафтобаз і складів РАВ, бо днями прилетіло містом льотчиків. Тиск у лісистій місцевості на захід від Ізюма і на Балаклію — також надаватиме критично важливе значення на перебіг битви за Донбас.

Від Малої Рогані біля самого кордону Харкова до Рубіжного ЗСУ відкинули ворога на 34 км, це більше, ніж просунулися росіяни під час «другої вирішальної фази спеціальної операції» поблизу Ізюма. Бої продовжуються, ми вибиваємо агресора зі своєї землі.