«Тут живуть люди і діти»: як виглядає Руська Лозова на Харківщині після звільнення, — ФОТО

13 мая

13:34 2022

Распечатать статью Поделиться с друзьями

Фото: Дергачівська міська рада

«Наше завдання — увійти у звільнені райони, утримати позиції і підготуватися до контратаки, щоб ворог не повернувся», — говорить командир «Хартії» Всеволод Кожемяко (до війни більше відомий як один з найбільших українських бізнесменів-аграріїв). Близько 20% військовослужбовців частини — ветерани бойових дій, з досвідом війни на Донбасі. А для багатьох (як і для командира) це перша велика операція.

Власне, після звільнення Лозової та ще кількох селищ на північ у Дергачівській громаді та Харківському районі, після відтиснення російських військ у бік кордону в Харкові несподівано вщухло: 10 травня був перший з початку війни день без обстрілів. Саме з цих теренів росіяни прицільно обстрілювали П’ятихатки та Олексіївку (райони Харкова).

Фото: Іванна Скиба-Якубова

11 травня, полудень, весна така розпашіла, шо хочеться кататися по траві — але на траву, як у більшості східноукраїнських селищ сьогодні, вхід заборонено: сапери ще не відпрацювали. Ми з журналістами з «Аль Джазіри» рухаємося майже слід у слід за нашим провідником. Трохи вищий за мене, говорить добре сформульованими реченнями — українською і російською, англійською — ламано й коротко, але зрозуміло. Ще кілька чоловіків у підрозділі, яких ми зустріли, теж говорять непоганою англійською, один навіть пробує говорити арабською — кілька речень.

У нашого супровідника під тактичними окулярами — зворушливі юнацькі вії. За сотні кілометрів від нього — донечка, яка народилася акурат напередодні війни. Коли ми будемо прощатися, я скажу: «І якомога швидше тобі зустріти маленьку». Його голос задрижить, як у дитини напередодні Різдва: «Ой, скоріше б!»

Фото: Дергачівська міська рада

Селище заливає вибухлим днями бузком, яблуневі гілки тикаються в розбиті вікна понівечених хат, червоні тюльпани стирчать між залишками спаленої техніки, уламками снарядів, шматками розтрощених стін і дверей. Я згадую Великдень 2015-го під Щастям: тоді так само щеміло весною, так само хотілося падати у траву і так само розливався дивний спокій упереміш із ненавистю.

Першою з місцевих ми зустрічаємо вчительку молодших класів Ольгу та її чоловіка. Вони щойно накоротко повернулися до села: зібрати деякі речі, зробити опис втраченого майна. Ми зустрічаємо їх на порозі дому Ольжиної сестри — дім понівечений снарядом, що влетів просто в дах. З любов’ю побудований дитячий майданчик позаду дому напіврозбитий. Своєї хати Ольга з чоловіком іще не бачили.

Фото: Дергачівська міська рада

Ольга розповідає, що вранці 24-го прокинулися від вибухів — думали, щось трапилося у полі. До останку не могли повірити, що війна почалася і тут. Сестра з дітьми виїхали раніше, Ольга з чоловіком протрималися до 29 лютого. Згадують, що цілими днями сиділи в погребі, де «трусилася кожна банка». Зрідка висували носи, щоб подивитися, чи ще ціла хата, бачили переважно дими і вогонь наоколо.

Фото: Дергачівська міська рада

Онуки виїхали за кордон, Ольга з чоловіком живуть у Пісочині (селище з південного боку Харкова), чекають на видачу довідок, які дозволять отримувати допомогу. Каже: «Ми вже готові вернутися! Тут уже наша армія, НАШІ!» Утім розуміє, що ще не варто: в селищі немає ні газу, ні водопостачання, ні електрики, підвозу продуктів нема, та й масштабних саперних робіт ще не проводили. Говорить: «Це наша земля! Щойно можна буде — ми зразу приїдемо, нам усе треба відбудувати, ні секунди не сумніваємось у перемозі!»

Від Ольжиного дому їдемо до центру селища. Розтрощена вхідна зона церкви, спалений фермерський будинок із зерносховищем і зерновозами, розбиті вщент продуктові ятки — в тому числі з упізнаваною в області вивіскою «Кулиничі». Я фотографую на поганенький телефон для пам’яті і лише ввечері усвідомлюю, що це місце повернуло мені втрачену на початку війни здатність писати.

Фото: Дергачівська міська рада

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Міст через річку Лозовеньку підірваний, в замуленій воді мертвими тушами стирчать два російські бронетранспортери з огидною «зеткою» на борту. Біля розтрощеного заводу з виробництва будівельного утеплювача — легковик, який намагались украсти умільці «другої за потужністю армії світу», майже викорчували кермо, та так і не змогли завести. На одній з вуличок — більш звичне для російської армії авто бозна-якого року випуску. Біля іншого вигину річки, вздовж якого пробиваються сині іриси, — полишена машина з реактивною системою залпового вогню «Град». На базі — новенька гаубиця, яку буквально вчора хлопці відібрали під час боїв на «зеленці». Там само 9 травня затримали полоненого.

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Фото: Фото з ФБ командира підрозділу Всеволода Кожемяко

На одну з вуличок селища разом з нами заїжджає маленький бусик: збоку та позаду наклеєний чорний хрест (очевидно, перед тим хлопці возили тіла загиблих), на лобовому напис «Волонтери». У багажнику — їжа, розносять її нечисленним місцевим, які досі тут мешкають.

Волонтери теж приїхали вперше після визволення. Скільки зараз у селі мешканців — ніхто відповісти не може. За повідомленнями Дергачівської міської ради, «з 29 квітня по 2 травня з Руської Лозової евакуйовано близько 900 людей» — в тому числі завдяки волонтерам баптистських церков.

Фото: Дергачівська міська рада

Отримує свою тушонку, сало й пряники від волонтерів і Віталій — старший і дещо нетверезий з вигляду чоловік, що сидить навпочіпки на сонечку біля свого будинку (майже цілого, окрім пошкодженої задньої стіни й вибитих вікон), чеше сусідську собаку і свого кота. Ще один кіт чекає у хаті, а третього вбило уламком снаряда. Папугу, каже, теж убило, а я от живий.

Віталій — чорнобилець, до війни лікувався в чорнобильській лікарні, зараз потребує медикаментів, а їх немає (незадовго до того ми пройшли повз сільську амбулаторію, де в правому крилі була аптека, а в лівому працював сімейний лікар. Вікна її розбиті, на дверях наліпка «Осмотрено»).

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Віталій лишався в селі всі дні війни. Говорить, тримався на таких-сяких запасах. «Можна, я вам чесно скажу? Прийшли ці… рускіє… Принесли хліб — ну його ж їсти не можна! Він такий, знаєте… липкий! Нічого робити не вміють. Тушонка — ну оце от [показує банку] тушонка, а то шо було? То не можна їсти, те, шо вони приносили. Але їжа – то ладно, їжу я знайду, а мені ліки потрібні». Мені доводиться взятися лівою рукою за праву, щоб стримати вічний волонтерський порив: «Дайте номер! Я привезу!» А Віталій, стримуючи сльози, повторює: «От нах… вони тут прийшли? Ви мені можете сказать? Нах..?»

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Поки я, сидячи так само навпочіпки, перекладаю арабським колегам, хтось чи то з волонтерів, чи з чоловіків-сусідів кладе мені на коліна гілочку бузку, посміхається і йде геть. Везу гілочку в Харків.

Їдемо в школу. За доброю російською традицією, школа також напівзруйнована. На подекуди вцілілих шибках — паперові сніжинки, що лишились ще від новорічних святкувань. Перед входом майорить стяг — такий свіжий, як весна наоколо. Колеги з «Аль-Джазіри» запитують: коли його почепили? Хлопці впираються бровами в шоломи: «Як коли? Зразу, тільки-но зайшли!» Як і всюди.

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Я згадую важкість пакета з 50- прапорами, які купувала для 17 танкової бригади й інших підрозділів з мого рідного Кривого Рогу. І чорний діалог на «Новій пошті»: «То у вас прапори України?» — «Так. На домовини». Сестра каже, що лишилася вже половина. Наш синьо-жовтий першим зустрічає нас по перемозі і накриває останнім.

Школа стоїть на узвишші, тож з її третього поверху в один бік добре проглядається все селище і навіть Харків, а в інший — поле й ліс, що тягнеться до самого Бєлгорода. У лісі, який буквально за пару кілометрів, ще йдуть бої. Утім хлопці наполегливо відтісняють їх далі й далі. Питаю — чи точно можна фільмувати цю позицію й говорити про неї. Посміхаються: «Ну ти ж бачиш, вони і так знають, шо ми тут, намагаються по нас працювати. На базу теж ще подекуди прилітає, але нічо, нічо».

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Шкільні класи добряче засрані «визволителями». Гірше виглядала тільки база на зруйнованому заводі. Одна й та сама історія, яку ми чуємо в кожній точці: де жерли, там і… Запитую, чи можна тут, у школі, сходити у туалет — наш провідник каже: «Потерпи, бо ні, тут не ходимо: води досі немає, а тут, бачиш, і так усе занехаяли, не хочемо ще додавати. Хлопці ходять повіддаль, закопують».

На одному з поверхів знаходимо вже знайомий за репортажами «індивідуальний продуктовий пакет» з написом «Дружба народів». Виготовлено в Криму.

Хлопці на першому поверсі школи чухають величезного чорного пса і трошечки залицяються: «Дєвушка! А вам хіба не страшно?» — «З вами — ні, чого ж мені з вами мало б бути страшно?» — «Ну, ви обережно ходіть! Бо тих [махає в бік журналістів] нових пришлють, а ви нам ще потрібні!» Кажу: «Та і ви нам!» — «А в Бєлгород з нами поїдете?» — «Поїду і в Бєлгород, і дивитися, як вибухає Кремль». Сміються.

Фото: Іванна Скиба-Якубова

Заходимо в напіврозбитий клас молодшої школи — може, той самий, де працювала до війни Ольга. В коридорі — плакат до річниці Чорнобиля. На одній зі стін, поруч з інформацією про види перев’язок і мінну загрозу, — «Кодекс комбатанта»: «1. Воюй тільки проти комбатантів. 2. Нападай тільки на воєнні об’єкти. 3. Поважай захисні знаки й емблеми…»

Фото: Іванна Скиба-Якубова

«Здесь живут люди и дети», — думаю я. «ДЕТИ», — кричав величезний «захисний» напис на даху маріупольського театру-сховища.

«Тут живуть люди і діти» — хочеться намалювати мені цей наївний напис над усією картою України. Підсиливши його надійним куполом повітряної оборони, закритого над Україною спільними зусиллями неба.